Читати книгу - "Заметіль"

— Дімо?

— Я це… хотів каву… взяти… Та ви спіть, Оленочко, спіть, я походжу тамка, посторожу. Я це… як його… сторож…

Зашарівшись, мов дівчина на сватанні,

(якщо звичайно бувають стодвадцятикілограмові дівчата)

охоронець позадкував до дверей.

— Я заснула.

— А ви думаєте, що я не сплю в цьому кріслі?

— Я вже давно вийшла звідси, Дімо, а ти все ще не відкрив мені двері.

— А може посидіть… побалакаємо… про щось таке…

— Лариса мені голову скрутить.

— За що?

— Вона придумає, за що.

Олена піймала себе на тому, що усміхається.

Лариса була єдиною особою в «Гармонії», яка терпіти не могла нову прибиральницю. Вона чомусь була переконана, що директор ставиться до новенької по-особливому. Олену це бавило.

— Надобраніч, Дімо.

— Надобраніч, Оленочко. Заходьте, якщо щось…

Але вона вже його не чула. Вона йшла і думала про свій сон

(Мам, ти ніколи раніше мені не снилася. Що сталося, мам?..)

і чим більше думала, тим повільніше йшла. Нарешті вона зупинилася, постояла трохи і повернула у протилежний бік.

(Може, ти хочеш мені сказати, що боятися свого власного дому, навіть якщо у ньому живуть привиди, смішно? Бо хто як не господар поселив там цих привидів. І кому як не йому розбиратися з ними.)

…Цього разу ліфт був справний і підйом на восьмий поверх зайняв не більше двох хвилин часу. Олена подзвонила до свого сусіди.

— О, це ви, заходьте…

— Ні, дякую, мені потрібно потрапити до своєї квартири, а я загубила ключ. Ви ж столяр, так? Ви можете мені допомогти?

— Ну гаразд, я спробую, але вам знову доведеться міняти замок…

— Це ж не квартиру міняти.

— Не квартиру, але… ваша опікунша здається вже міняла недавно…

— Я здатна сама опікуватися собою.

— Так-так, аякже, я просто так сказав… Просто вона наробила паніки, шукала вас… це ще тоді було, коли ви мені оті сережки віддали… на зберігання. До речі, я вам зараз їх винесу… Я їх зберіг.

— І інструменти прихопіть…

— Так-так, звісно… Ось ваші сережки. Як бачите, з ними все в порядку. А замок дешевий цього разу поставили, ножем можна відкрити…

— Інколи дешеві замки кращі…

(… бо їх можна відкрити ножем.)

— Не кажіть, краще дорогі, а ви одягайте сережки, одягайте, вони вам до очей пасуватимуть… Хоча… вам усе пасуватиме, — і чолов’яга у спортивному костюмі з натхненням взявся пиляти її замок. Люди справді по-іншому тепер до неї ставилися. Чи може — вона до них?

— Я так зрозумів, що ви хочете поміняти замок, щоб ніхто чужий більше сюди не лазив? Правильно робите.

Навіть якби хотіла, не могла б зрушити з місця. Ці кілька миттєвостей, поки перетравлювала почуте. Як він здогадався?

(Щоб ніхто чужий більше сюди не лазив…)

Увесь світ довкола був повен нормальних людей, як так сталося, що вона борсалася у ньому сама-самісінька довгі два роки, віддавши опіку над своїм світом чужинцям. Забувши, що тільки вона несе за нього відповідальність.

Депресія — це втрата відповідальності за своє життя. Напевно, саме це хотіли сказати їй психіатр, Бог і її мама. А вона за це їх проклинала.

— Ну от і все, прошу вас, — і він галантно прочинив перед нею двері. — Якщо треба буде ще якийсь замок поламати — я до ваших послуг.

— Дякую. Дякую за все.

У квартирі усюди товстим шаром лежала пилюка. Виглядало так, що відколи вона пішла, тут ніхто не з’являвся.

(Дякую ВАМ УСІМ.)

Вечоріло. Вона спробувала увімкнути світло, але світла не було. Не дивно: вона не пам’ятала, коли останній раз платила за комунальні послуги. Усю її пенсію відбирала її доглядальниця. Про інвалідність поклопоталась також вона.

Олена знайшла свічку і запалила її. Одразу стало затишніше.

(І що тепер?)

Взяла свічку і почала повільно оглядати кухню, так, ніби кожен її сантиметр приховував у собі якісь таємниці.

Вона пройшлася біля тумбочок, мийки, газової плити, провела рукою по столу, зібралась перейти до стільців, як щось її зупинило. Рука намацала в столі заглибину. Олена посвітила ближче. Край стільниці неначе перерубали чимось гострим… чим?

Вона взяла один ножик, приставила до виїмки, відклала, взяла другий… Слід був значно глибшим. Повисувала усі шухлядки, повідкривала дверцята… Сокирка. Для розрубки м’яса.

Лезо ідеально вкладалось у прорізь.

З якою силою треба було нанести такий удар?

Вона присіла і освітила ніжки столу від верху до низу. Придивилась, взяла мітлу і замела підлогу під столом. Паркет був покреслений так, ніби стіл з притиском совгали по підлозі. Поставила свічку на підлогу і спробувала пересунути стіл згідно з подряпинами.

Стіл встав навскіз до вікна. Він ніколи так не стояв.

Повільно обігнула стіл і підійшла до вікна. Після повернення з лікарні вона старанно обходила це вікно. Вона навіть не дивилась в його бік і тільки раз спромоглася підійти, та й то лише для того, щоб забити рами цвяхами.

Відсунула