Читати книгу - "Родовичі"

Ніхто не допоможе, усі забули про них, огнищан… Після них завжди залишається пустка. Але чому? Хіба не любили і не вміли будувати хижі, кувати залізо, садити дерева? То чому ж усе зроблене ними палиться і нищиться, а самі вони з мотузками на шиях ідуть у безвість?.. І тіла їхні здригаються під ударами нагаїв лютих кочівників… Жорстокість і здичавілість у них в усьому: у вузьких очах, у пронизливих голосах, у рухах, хапливих і різких, в іржанні коней. Жорстокі й немилосердні усі… І цей молодий печеніг теж. І як Росько, що вважав себе сильним і спритним, міг датися йому до рук без опору? Сором обпікає хлопця, лють роздирає груди. Притулитися б ними до росяної трави, але земля під ним тверда й гаряча. Не вбирає в себе звуки, а відбиває, мов бубон, і котяться вони кудись, довго не вмираючи. Пустити б і свій голос, щоб досяг рідної весі. Але що там знайде, хто відгукнеться на його крик? Увесь рід розпорошений по чужих весях і землях.

Коли вітер дме від ханського намету, він чує їхні голоси, розпачливі й страдницькі. Ось наче щось дядько Родь мовить, заспокоює родовичів… На якусь мить Роська боляче пронизує надія. Так птах у перевісищі тонко писне, коли майне над ним тінь вільної подруги. Видалося, що і він теж вільний. Перун уклав йому в руки страшну силу, а в груди сміливе серце, і оце йде степом, сягаючи головою хмаринок, і вони лоскочуть йому повіки. Росько ступає широко, сягнисто, бо дике поле незміряне, велике, а він мусить поспішати… Йде визволяти своїх родовичів… Знесе одним помахом меча оці юрти, оцих людей у кожухах, білий намет хана… Хтось боляче штурхає у бік.

— Вставай, підводься, клятий русе! — Печеніг смикає за мотузок, і біль пропікає затерплі руки.

Росько тамує стогін і поволі зводиться на ноги. Спідлоба дивиться на молодого воїна, палить вогнем ненависті. Той теж гостро втупив погляд в його очі, короткий спис наставив. Стояв над вогнищем, що затухало у ямці, і дим виповзав з-під його ніг. Якийсь воїн зупинив біля них коня, роздер рота в глумливій посмішці:

— Запитай у нього, чи не бачив твого батька… Він до русів збирався миритися і нас кликав…

Очі молодого печеніга зблиснули, але не посмів кинути погрозу тому, хто сміявся з нього. Замахнувся на Роська ратищем:

— Йди, клятий русе!.. — запалюючись люттю, вигукнув: — Йди, а то вихоплю шаблю і відрубаю вуха!.. Ти моя здобич, хан віддав тебе мені. Що заманеться, те й зроблю з тобою. Чуєш?

Росько підвів очі, зціпив зуби, стримуючи стогін, і рушив, похиливши голову. Бо куди йому дивитися, що знайде попереду? Тільки безнадію… Чомусь згадав хана, його хижу посмішку в ту мить, коли молодий печеніг похвалявся, що впіймав руса. Хан дивився не на Роська, а на свого воїна. Щось було в його погляді, посміху гадюче, затаєне… Але що і чому це зараз спало на думку?

Рухалася степом орда… Погойдувались на високих колесах вози, табуни коней здіймали над нею хмари куряви, і кричало над ними вгорі вороння, мовби задихалося…

Наступного дня орда розділилася на дві частини. Одна з юртами, табунами, жінками й дітьми пішла шукати броду, а друга стала готуватись до переправи. Та подалася вниз за течією і над нею стояло ревище, лемент і рипіння коліс. У цій же панувала тиша і зібраність. Зрідка лише кінь коротко заірже, вихопиться чийсь приглушений вигук. Тут переправлялися тільки воїни. Полон залишили теж, але всістися не дали. Загнали у річку й заходилися у дикому реготі. Знесилені й спраглі огнищани падали навколішки і пили воду невситимо, занурюючи лиця. І кожен розтягував на шиї мотузок, щоб випити більше. Печеніги тіснили їх кіньми, і ті збивали полонеників широкими грудьми…

Переправилися аж надвечір. На тому березі до них приєдналося багато вершників, як зрозумів Росько, з іншої орди. Трималися вони осторонь, купчилися біля високого намету, що жовтів неподалік. Ось до нього помчав хан Куря, і чвакала під ним вода, стікала з Білогривого. Росько провів коня сумним поглядом.

Воїни пустили пастися коней, запалювали вогнища, обсушувались. Від їхніх кожухів валувала кисла пара і забивала собою запахи нагрітої води, трави, що набиралася вечірньої прохолоди, гіркоти рідких верболозів. А печеніги вдихали пару і їхні очі зблискували дико й войовничо. Вона поєднувала їх в один гурт, тісно збитий, мов отара овець. Народжувала в душі бажання стрибнути на коня, вихопити шаблі й гнатися, когось рубати й нищити. І щоб вороги від одного цього духу падали ницьма. Він збуджує душу лінивого, робить твердим серце боягуза, роз’ятрює бажання у невситимого…

Гострий промінець тягнеться від найяскравішої зірки через усе небо, через темінь до Роськових очей. Срібляста тонюсінька ниточка тремтить і переливається блиском. Звідки на ній світло? Його нема піде, ніч навкруг, навіть вогнища згасли. То де ж набирає та нитка його?

Мабуть, з далекої зорі висотує… То чому вона тоді не тане, не зменшується? Видно, багато у тій зорі світла… Заплющить очі, але й крізь повіки пробивається воно. Не палить, не поколює, а відчуває…

Від цього доторку Роськові й лячно і добре, наче хтось гладить і стиха говорить до нього. Слів не розібрати, але віє від них спокоєм і лагідністю. Нічого йому вже на цьому світі не треба, бо це ж душа його вгору рветься, до тієї зірки. Мине ніч, і сховається вона, сонце затьмарить її. А душі у нього вже не буде. На хвильку острах проймає, а потім і його присипає байдужістю. Бо навіщо та душа йому? Бо вона, кажуть, тільки болить та завдає страждань. І дивиться Росько на зірку невідривно, віддає їй свою душу…

Ільк теж водить поглядом по небу, але нічого не бачить. Тільки зірки блискітками в очах мерехтять, і від цього йому стає ще сумніше. Щільніше закутується в мокрий кожушок.