Читати книгу - "Небезпечне сватання"

— Та давно.

— Мабуть, на світі мало є людей, що тебе люблять?

— Мало.

— А тут хтось є такий?

— Ні, тут немає.

— А там, де ти народився?

— І там немає.

— То, виходить, немає нікого, хто б тебе любив?

— Немає нікого.

Арне відійшов від нього. Тієї хвилини він відчув таку велику любов до матері, що в нього серце мало не розірвалося в грудях. У голові в нього ніби проясніло. «Боже, — подумав він, — ти дав мені матір і безмежну материнську любов, а я нехтую її. І може настати такий день, коли я тужитиму за нею, а її вже не буде».

Йому захотілося додому, просто щоб побачити матір. Дорогою він зненацька подумав: «Може, бог покарає мене за те, що я не досить ціную матір, і забере її».

Його ніби громом ударило: «Господи, що тоді зі мною буде!»

Арне здалося, що саме цієї хвилини з матір’ю сталося якесь лихо, і він стрімголов побіг додому. На лобі в нього виступив холодний піт.

Він рвучко відчинив сінешні двері, але з хати на нього війнуло тишею і спокоєм. Тоді він обережно прочинив двері до кімнати. Мати вже лягла. Місячне світло падало їй на обличчя. Вона міцно спала, дихаючи нечутно, мов дитина.

Через кілька днів мати й син, що останнім часом дуже зблизилися, вирішили піти на весілля до родичів на сусідній хутір. Мати востаннє була на людях ще дівчиною.

Вони майже не знали нікого з гостей, хіба на прізвище, тому Арне здивувався, що скрізь, де він з’являвся, всі дивилися на нього. Ще в сінях він почув якесь дошкульне слово про себе. Може, то йому тільки здалося, та однаково в ньому закипала лють, коли він думав про це.

Того чоловіка, що кинув образливе слово, Арне не спускав з ока і врешті сів біля нього. Та коли він підходив до столу, йому здалося, начебто ті, що сиділи там, швидко звели мову на інше.

— Ось я вам розкажу історію, з якої видно, що шила в мішку не сховаєш, — сказав сусід Арне, і хлопцеві здалося, що він дивиться просто на нього.

То був неприємний на вигляд чоловік, рудий, лисуватий, з великим круглим лобом. Під ним поблискували маленькі очі й стирчав кругленький носик. Зате рот у нього був великий, з відкопиленими губами, на яких біліла піна. Коли він сміявся, видно було всі ясна. Руки свої, важкі, грубі, але з тоненькими зап’ястками, чоловік поклав на стіл. Він пронизував слухачів поглядом, говорив швидко й махав руками. Його прозивали «жаборотим», і Арне знав, що колись Нільс Кравець часто мав із ним сутички.

— На цьому світі багато гріха, і часом він буває до нас ближче, ніж ми собі гадаємо… Це так, до слова, а зараз я вам розповім про один страшний випадок. Старі люди ще пам’ятають Альфа, мандрівного крамаря. «Я ще наверну сюди», — бувало, казав він. Так і пішов від нього цей вислів. Бо коли він закінчував свою торгівлю, — а з нього був спритний крамар, — то брав скриньку на плечі й завжди казав: «Я ще наверну сюди!» Хвацький був хлопець той Альф, і на язик меткий, і до роботи беручкий.

Ну от, і той Альф якось посварився з Велет-нем-Гультяєм. Ви ж його знали? Справді велетень і ледащо неабияке. Раз він побачив, що Альф об’їжджає чорного коня і той під ним скаче, мов польовий коник. І не встиг Велетень-Гультяй зважити все до пуття, як заплатив Альфові за ту шкапу п’ятдесят талярів. Запріг він її в бричку і розсівся, мов король — їде ж бо конем за п’ятдесят талярів. Та скільки він не молотив бідолашного коня, скільки не кричав на нього, а той усе натикається на стіни й на двері. А виявилося, що він сліпий, мов кріт!

Зчепилися Велетень-Гультяй з Альфом, наскакують один на одного, як два цапи. Велетень-Гультяй хотів вернути свої гроші, та дзузь-ки! Альф не віддав йому ані скілінга. Та ще й так налупцював Гультяя, що з нього пір’я летіло. «Я ще наверну сюди!» — наостанці сказав Альф. Хвацький був хлопець той Альф-крамар, молодець хоч куди!

Та минув рік, минув і другий, а він усе не навертав.

А десь років через десять раптом у церкві оголошують, що шукають Альфа, бо якийсь родич залишив йому величезний спадок. Веле-тень-Гультяй також був у церкві. «Воно й видно, — сказав він, — що за тим негідником плачуть гроші, а не люди».

По селу пішла балачка, люди почали згадувати подробиці, пов’язувати їх. І виходило, що востаннє Альфа бачили по цей бік каменярні, не далі. Пам’ятаєте, кудою пролягала колись дорога? Стара дорога.

Велетень-Гультяй за ті роки розбагатів і почав копилити губу. І ще став дуже побожний. А всі знали, що без причини він не буде молитися більше, як кожен у селі. І люди почали гомоніти про нього.

Це діялося в ті часи, коли прокладали нову дорогу. Колись люди любили їздити навпростець, тому й стара дорога вела через каменярню, то вниз, то вгору. А ми хотіли, щоб вона пролягала низовиною, тому взялися прокладати її вздовж річки. Ну, й почався шарварок — вибухи, гуркіт. Здавалося, що вся гора зсунеться вниз. Тоді до нас наїздило багато дорожного начальства, а найчастіше ленсман, бо він мав дармові коні. І от якось, коли робітники згортали підірваний грунт, один із них хотів витягти з глини камінь, а замість того витяг людську руку. І та рука так міцно сиділа в землі, що він полетів додолу разом з нею. То був Велетень-Гультяй. Неподалік товкся ленсман, його покликали і при ньому викопали купу людських кісток. Потім послали по