Читати книгу - "Емісар"

завжди — наче гострим лезом ятагана. Воно наче похитнулося. Найшло на щось міцніше, непохитніше… Слабка жіноча рука, що тримає амулет, з якого звисає обірвана мотузка… А голос чужої мови, оте «не забирай, благаю…», мови, яку він, здавалося, знав завжди, лишався у пам’яті, поставав навіть у думках про всемогутнього. І ще запах. Той, що стояв у садках, які оточували білі хатини чужої землі, яка від цього здавалася не надто чужою. Що ж такого? Адже усе належить Аллаху. Тут, у Ногайських степах, на краю Гнилого моря, лише вітер шумів очеретом, але йому чомусь примарилися пташині співи у тих садах. І ще одне наснилося йому. Рука таки лізла крізь броню до його серця. От тільки це не була покручена та з кігтями рука жаху. Жіноча рука — тепла та ніжна, слабка і беззахисна… Але панцир, об який завжди ламалися страшні кігті, її стримати не міг…

А Марія не чула жодних співів. Лежала, вимучена безперервною їздою степом. Усе крутилося в її голові. І лише розпач, горе та жах були з нею увесь цей час. Чуже, немилосердне сонце хилилося до обрію якраз там, де лежав горілиць її головний кривдник. Раніше їй лише чути доводилося про яничарів, і ось один з кривавих слуг султана викрав її з рідної домівки. Марія не могла зрозуміти, чому її. Чому не натовп невільників, як не раз розповідали батько та дід, чому лише її саму везуть на поталу бусурманському володарю. І від цієї покинутості та самотності новий жаль починав краяти серце.

Чому, Господи?!

А сонце вже торкнулося розпеченим краєм грудей повелителя яничарів, і вони при цьому здіймалися рівно, такі сильні та могутні. О, якби могло це гаряче немилосердне сонце спалити його груди! Вона молилася б цілу ніч і наступну… Аби воно спопелило ворога. На смерть. І не ворухнулася б у ній жодна жалинка, не згадала б, як його руки відпоювали її, коли груди стискало задушшя. Ні, не згадалося б тепло його тіла серед нічного холоду буджацького степу. Адже якби не він, не було б нічого цього. Цвіли б вишні, літали б бджоли, розносився б над полем спів жайворонків…

Сонце нічого йому не вдіяло. Лише сховалося наполовину за його тілом. І тоді Марія побачила, як безшумно, пригинаючись у траві, поруч прослизнули тіні кількох чоловік у кошлатих шкіряних шапках. Усе відбулося миттєво: вони застигли, а потім двоє підкралися до її кривдника і махнули шаблями.

От коли було почуто її молитви! І не сонце мало відплатити йому за усі її нещастя… А Ільмір так і сидів, примруживши очі, спиною до кривого стовбура і, здавалося, посміхався самими кінчиками губ.

Ближній махнув шаблюкою і щосили рубонув сплячого воїна.

Ху із ху

Квартира, до якої привіз мене Стенлі, була у доволі бідному, але охайному кварталі. Впавши на канапу, я заплющив очі. А він не виявляв ані граминки не те що розгубленості, навіть неспокою. Усе робив неквапно, але впевнено. Так, наче місяць тому вже знав, як складеться сьогоднішній день. На столику переді мною з’явилася порожня склянка і кілька сендвічів, а потім він усівся навпроти, тримаючи у руках пляшку російської горілки.

— Ти випий, розслабся, — горілка полилась у єдину склянку.

— А ви?

— Мені без потреби, — знизав плечима старий. — А святкувати нам поки нічого. Ти пий, відпочинь, заспокойся. Усе буде гаразд.

— Мені не сидиться і не п’ється, — відсунувши наповнену склянку, я упритул глянув на нього. — Я мушу якось дізнатися, що з нею. Мушу!

— Ти вже діяв на свій розсуд, — зауважив Стенді. — Бачиш, чим скінчилося. Хочеш іще?

— Я не можу ні про що більше думати.

— Ну, гаразд, — він-таки приніс другу склянку і плюснув собі на саме денце. — Привід все-таки є. На жаль, не святковий.

Я мовчав, розуміючи, що малося на увазі.

— Хай спочиває з Богом, — промовив Стенлі. — Отже, я хочу зрозуміти мету твого дзвінка. Ти поїдеш туди після розмови з нею, хоч яким би був її результат?

Я мовчав.

— Не поїдеш. Ти ж не зовсім дурний. Хай що вона тобі говоритиме, де гарантії, що її хтось збоку не змушує?

— Як сказати… — пробурмотів я.

— Гаразд, припускаю, у вас щось заготовлено на цей випадок. Але тоді цим дзвінком ти її практично поховаєш. Уяви, що…

Слова його загубилися у просторі кімнати. Голова моя нарешті почала працювати. Можливо, після випитого остаточно зник неприємний дзвін у вухах. Він мав рацію. Ті двоє, яких прибрав Марк, як і третій у машині, вони ж прийшли за мною, не за ним. Якщо б це був «хвіст» Марка, для чого тоді йому тягти до себе ще й мене разом з Інгою? Він розправився б з ними сам і потім зустрівся з нами у безпечному місці. Це був мій «хвіст». І Марк знав про це. Якимось чином він їх вирахував. Тому й закомандував, аби ми приїхали удвох. Його ж «хвостом», напевно, були оті, інші — з фургона та катера. Очевидно, він сподівався одним махом обрубати усі кінці і знову зникнути утрьох, тобто учотирьох, рахуючи цього старого, якого зумів-таки знайти. І якщо нині покійна трійця припленталася на Сто третю авеню зі мною, то без сумнівів, дехто з тієї ж компанії лишився біля Інги і тепер… Тепер вони або схопили її і диктують свої умови, або ж не чіпають і пильно стежать за нею, очікуючи, коли там з’явлюся я. Імовірно, у них навіть є можливість прослуховувати її телефон. Тоді…

Стенлі мовчки подивився на мене і налив ще в обидві склянки, не збираючись мені заважати. То що ж далі? Де ми з Інгою засвітилися? Як змогли вони вийти на нас? Випивши й другу одним махом, я зрозумів ще дещо. Якщо вони ще не схопили Інгу, то її спроба втекти однаково нічого не дасть, і я так чи інакше потраплю до пастки. Якщо ж вони сидять біля неї, то примусять її зустрітися зі