Читати книгу - "Поріг безсмертя"

— Ви розмовляли з професором? — спитав він пошепки.

— Авжеж.

— Ви приїхали з мамою і дядьком по мене?..

— Не зовсім. Я приїхав передусім для того, щоб поговорити з професором Борнардом.

— Зробіть що-небудь, аби мама мене звідсіля не забирала, — сказав він благально.

— Це не так просто. Мама має право вимагати, щоб ти повернувся додому.

— Я повинен тут залишитися. Я потрібен йому. Зробіть що-небудь…

Я відчував, що не можу відмовити хлопцеві. До того ж у мене в голові народився новий тактичний хід.

— Я зроблю все, що буде можливо, — щиро запевнив я. — Однак попереджаю: можливо, на день-два тобі все-таки доведеться повернутися додому. Та насамперед треба переконати маму залишитися в інституті до ранку.

— Я знаю.

— Це передусім моя турбота, але ти можеш мені допомогти.

— Тобто як?

— Поки що згоджуйся на все і не заважай мені говорити. А тепер разом підемо нагору.

— Разом?.. — Маріо злякано глянув на мене.

— Хіба професор заборонив тобі бачитися з матір'ю?

Він, явно здивувавшися, заперечливо похитав головою. Отже, Боннард казав правду, що хлопець має повну свободу дій.

— Ну, то. нам ніщо не заважає, — мовив я. — Коли мама побачить тебе, вона зрадіє, і ми легше доможемося того, чого хочемо. Ну як, згода?

Проте Маріо й далі сумнівався.

— А коли вона захоче, щоб я поїхав з нею зараз?

— Я лишаюсь тут, а машини своєї я нікому не даю. Це моє тверде правило. Сеньйорина Далі теж, мабуть, не схоче вас одвезти…

— І шини попробивані…

— Які шини?

— А ви не знаєте? Вона поставила машину біля під'їзду, а хтось попробивав шини.

— То вони і в моїй можуть попробивати? — не на жарт стривожився я.

— Вам нічого не зроблять. Вони думають, що ви працюєте на да Сільва. Так ви вважаєте, що мама залишиться? — вернув він знову до свого.

— Вам довелося б іти пішки в «Каса гранде» або в попівство. Телефони не працюють, отже попросити машини в да Сільва не вдасться. Навряд чи твоя мама ризикнула б вирушити вночі, та ще й пішки… Вона боятиметься, щоб ти дорогою знову від неї не втік.

— І втечу!

— Не плещи дурниць! Передусім треба діяти спокійно і розважливо. Так ти кажеш, що ти потрібний батькові? — повернувся я до питання, яке не давало мені спокою.

Маріо непевно глянув на мене.

— Я мушу бути тут. Я йому потрібний, — прошепотів хлопець, а я побачив — у нього затремтіли губи. — Він не може залишитися сам… Для нього це… — Маріо раптом затнувся. — Ви не думайте, що це мені здається, — почав він, трохи помовчавши. — Професор каже так само. Він зараз почуває себе зовсім інакше… Вже не думає про… смерть, — докінчив хлопець здушеним голосом.

— Про смерть?

Мене це здивувало. Правда, із Боннардових слів вишивало, що Браго не дуже-то щасливий. Та невже оправа зайшла так далеко?

— Тепер ви розумієте? — прошепотів Маріо ледь чутно.

Я довго мовчки дивився на хлопця.

— Ходімо! — нарешті вирішив я, показуючи на сходи, що вели вгору.

Але події розвивалися інакше, ніж я планував. Ще на сходах ми почули піднесений голос матері Маріо.

— … І тебе вже зуміли одурманити! — обурено кричала сеньйора де Ліма. — Ти завжди, був нерозумний, Бет! Нерозумний і довірливий! Але я не дам себе ошукати! Мене ніхто не проведе.

— Стривай, Долорес! — долинув до нас схвильований голос Альберді. — Ти зовсім не розумієш, про що я кажу. Я справді розмовляв оце з Хосе!

— Ти брешеш! Хосе мертвий! А якщо ти з кимось і розмовляв, то не з Хосе. Чи й ти тек уже збожеволів? Що тут взагалі діється? Що зробили з моїм братом? А де Маріо? Ви казали, сеньйорино, що він здоровий, нормальний… А я ж знаю — він теж марить Хосе. Саме тому мені не дозволяють побачитися з ним! Ви боїтеся, що…

— Не хвилюйтесь, — Катерина була на диво спокійна. — Ваш брат не обдурює. Я розумію: те, що ви почули, на перший погляд здається абсурдом. І я так колись думала. Професор Боннард вам усе розтлумачить…

— Я хочу тільки знайти сина! Ви мене не ошукаєте!

— Хутчій! — кинув я пошепки Маріо, тягнучи його за собою.

На майданчику сходів ми трохи не зіткнулися з Боннардом.

— Куди ви поділися? — гнівно засичав він. Потім узяв хлопця за руку і підштовхнув до сеньйори Долорес.

— Іди!

— Маріо! — радісно вигукнула сеньйора де Ліма і підбігла до сина. Вхопивши його в обійми і пригортаючи до грудей, вона обсипала хлопцеве обличчя поцілунками.

Я нишком зиркнув на професора і помітив на його обличчі начебто хвилювання. Але тільки-но він перехопив мій погляд, вуста його скривила вже добре знайома мені неприємна, трохи глузлива усмішка.

— Ну, тепер багато що залежить від вашого адвокатського вміння, — кинув він мені насмішкувато.

— Маріо! Маріо! Якого ж ти наробив мені клопоту… — ридала сеньйора Долорес, не випускаючи сина з обіймів. — Правда, що ти повернешся додому? Ти більше не втікатимеш? Ну, скажи, Маріо! Все буде гаразд!

— Так, мамо! — погідливо сказав хлопець зміненим і тремким голосом.

— Пробач мені, дитино. Я знаю, що була недобра до тебе…

— Ні, мамо, тільки…

— Тепер буде інакше… Зовсім інакше. Ось побачиш!

— Авжеж, мамо… Адвокат казав…

Долорес випустила сина з обіймів і підійшла до мене.

— Сеньйоре адвокате! — вхопила вона мене за руку. — Я знала, що ви його знайдете! Знала! Я ніколи цього не забуду!

Я вирішив скористатися з нагоди.

— Я маю до вас