Читати книгу - "Чотири шаблі"

Руки проголосували. Це було надзвичайне засідання Ревкому. Представник N дивізії зробив доповідь.

— Роздати зброю всьому населенню, — додав анархіст Альоша.

— Ну й дурень, звини за слово, — сказав по щирості старий маляр, — для яких причин усім зброю? Матиме лише наша дружина.

Залою — хазяйська повітка з хазяйським сіном. Свічка затулена була з усіх боків.

«Партія в 30 чоловік за допомогою Ревкому, — писав начдив, — обкружила будинок, де йшов бал. Вартових познімали без пострілу. Кругом поставили своїх, і п'ятеро чоловік зайшло всередину».

Сніг од чобіт розтавав на паркеті. Була гнітюча тиша. Всі, хто п'ять хвилин тому ще веселився, — стояли посеред зали бліді, з піднятими до стелі руками. Курки наганів у нас були напівзведені. Мене всього трясло. Лихоманка натягла нерви. А, гади!..

— Перш за все — спокій, — сказав дзвінко наш командир. — Всі військові, виходьте по одному через двері. Штатські, — станьте всі у той куток. Жінки, — зайдіть у ту кімнату. Хто зробить зайвий рух — куля в голову. До вікон не підходить!

Далі не стримався:

— Попалися, в три бога!!!

Я передивлявся жінок. Тут десь мала бути стрижена дівчина — машиністка штабу. На мене молились перелякані погляди, тремтів дехто перед обмороком, я ходив між ними й придивлявся їм у вічі. Я кусав губи. Не було нікого навіть подібного.

Я вийшов до зали.

Через поріг з другого боку йшли двоє наших і тримали під наганами стрижену голову. То була струнка дівчина з похиленим зовсім на груди обличчям.

— Виведіть цю сволоч живою. Скажіть там, щоб не стріляли.

Щось ударило мене по серці. Я схватився за очі. Підбіг до дівчини й підняв їй рукою голову. На мене глянула моя майбутня дружина.

«…в уборній кімнаті, — писав начдив, — знайшли денікінського шпига, який служив у нашій дивізії машиністкою штабу. її вели надвір з наказом не стріляти, але вона вирвалася із рук, як скажена, і клинок не міг зупинитись…»

……………………………………………

До ранку прийшов у місто Жовтень.

У робфаківця на столі стоїть попільниця. Зовнішнім виглядом вона нагадує плисковату морську мушлю. Кожен день Жовтневих спогадів додає рік до її історії.

Звук же більш не продовжується. Він постояв у повітрі, як міраж.

1924

Сашкові[98]

З Берліна мій друг привіз спокійні манери великого міста і трошки сивини на скронях. Його замріяність не виходить за ці межі. І лише хвилинами незрозумілих вечорів його дух буйно розквітає.

Мій друг думає образами й фарбами. Він не є художник, бо це слово означає безконечну кількість обріїв. У мого друга один обрій — конкретне думання.

Підходячи до його розчиненого вікна, я здалеку ще бачу, як кінчиком своєї фарбовної флейти він грає ясну мелодію на полотні.

— Заходь! — каже він, розмазуючи фарбу.

Я заходжу.

— Кладу вам свій привіт, — бурчить мій друг, проводячи лілову смугу на щоці свого твору, — сідайте собі десь. Я вирішую завдання конкретного фону.

Філософія мого друга мені ніколи не набридає. Коли смеркається — електрика починає красти відблиски фарб. Вони гублять своє лице, їх не можна брати, вони ввечері мінливі, як настрій. Друг уміє мовчати так, як і оповідати, і його можна поставити за опудало в соняшники або дати йому між ноги отаманського коня.

У нього лежать сотні тюбиків фарб. Свій заробіток він залишає в магазині, вишукуючи нових кольорів, і в низькій халупці теслі, що робить йому рами до полотен. А потім розказує своє