Читати книгу - "Слідами вигнанця"

— Розумію, — хитнув головою вождь. — Біла людина прибула з острова, що в морі.

Павел заходивсь пояснювати, мовляв, його батьківщина лежить не на острові, але вождь не погодився. На його думку, всі білі приходять з острова. Дехто серед старих людей племені замолоду бував на березі великої води, дехто навіть вирушав у море, але жодній пірозі не таланило допливти до «острова білих». Багато людей попливло, а й досі ніхто не повернувсь. Кажуть, злі духи бунтують воду, й піроги потопають разом з веслярами.

— Що роблять з нашими людьми у країні білих? — трохи згодом поспитав Бенгас.

— У моїй країні немає негрів, — відповів Павел.

Вождь замислився, дістав люльку й вистукав її об вінце попільнички. Невідомо чому, радники недовірливо перезирнулись. Дівчатка чемненько слухали розмову старших.

— А куди ж тоді дівають чорних людей? — здивовано звів брови Бенгас. — Щоліта білі виловлюють багато негрів і вивозять кудись вогненними пірогами. І ті вже ніколи не повертаються назад.

Павел збагнув: мова йде про работоргівців. Їхня поява завжди викликала жах у негрів. Работоргівці навіть підкупали деяких тубільців, і ті постачали їм «індійські монети», як називали чорних рабів. У цей період племена бувають дуже збуджені й пильно стережуть свої кордони.

— Ті білі живуть в іншій країні, — пояснив географ. — Я не належу до їхнього племені.

— Наш гість — з племені добрих білих? — запитав Бенгас і широко розплющеними очима втупивсь у Балканова.

— Так, — кивнув головою той.

Вождь підвівся. Він був дуже схвильований. Очі йому горіли.

— Хіба є добрі білі й лихі білі? — нарешті спитав Бенгас, неначе востаннє хотів пересвідчитись у тому, що почули його вуха.

Балканов ствердно хитнув головою. Вождь скинув з кисті наруччя сили й високо підніс його над головою, очевидно, задоволений відповіддю. Він пожвавішав і хутенько переклав зміст розмови радникам. Ті спочатку слухали, затамувавши подих, а коли вождь усе переказав, у хатині знявся радісний гамір. Всі посхоплювалися з місць і заходилися скандувати якесь слово, похитуючись у такт. Скориставшися з хорошого настрою присутніх, Павел поспитав у Бенгаса:

— А чи допоможе вождь білій людині?

— Для білої людини все буде зроблено! — ствердно хитнув головою Бенгас і знову підніс угору наруччя сили.

— Біля джерельця залишився Камбела. Він — Домбів тамо-тамо.

Вождь перебив його:

— Старий тут!

І на підтвердження тричі засурмив у ріг. До хатини вскочив парубок і підняв ліве коліно. Бенгас мовив йому щось і кивнув рукою на двері. Парубок зник, і трохи згодом у двері, низько схилившись, увійшов Камбела. Павел з подиву аж рота роззявив, а Домбо зустрів свого тамо-тамо радісним вереском.

Камбела був добре обізнаний із звичаями племені. Зупинившись біля дверей, він торкнувся чолом списа, підігнув ліву ногу й тричі ляснув себе долонею по коліні. Вождь підвівсь йому назустріч і потер своїм наруччям по неголеній бороді Камбели. Потім показав йому, де сісти. Камбела сів і вкинув у рот бетелеву жуйку. Домбо підсунувсь, лагідно погладив йому коліно й пригорнувся до старого.

Розмова про добрих та лихих білих тривала ще довгенько. Нарешті Павел поскарживсь на втому й спитав Бенгаса, чи знайдеться в селищі місце, де б можна було заночувати. Хитнувши ствердно головою, вождь засурмив у ріг. Миттю з'явився той самий парубок, що привів Камбелу. Вождь подав географові знак іти з хлопцем.

Кроків за сто від «палацу» вони зупинились перед якоюсь хатиною. Хатина була зовсім порожня. Тільки біля входу жевріло вогнище й стояла озброєна сторожа. Павел був приємно вражений: у хатинці, дбайливо складені, лежали всі його речі.

Камбелу з Домбом улаштували на ніч у сусідній хижі.

Перша ніч у тубільній хатині. Смерть Корі. Біла людина підпалює землю. Нові вісті про старого революціонера. Португальці напосідають. Бій на узліссі. Мурахи-доменники. Пісня Кабанги. Маванда

Павел уже засинав, як раптом стрепенувся від тихого свисту й підозрілого шепотіння. Він квапливо намацав пістолет у кобурі, але скільки не наслухав, ніщо більше не порушило нічної тиші. Тільки з пальмового лісу подеколи лунало скрекотання папуг. Вогнище за дверима згасло.

Балканов знову ліг, але вирішив пильнувати, тримаючи напоготові зброю. Він дослухався ще кілька хвилин — проте нічого підозрілого не почув. Підклавши пістолет під голови, нарешті заспокоївсь, та вже розбуркався й не міг заснути. Чомусь перед очі йому зринали картини останніх подій: напад тубільців, полон, звільнення. Життя його висіло на волосинці. Коли б він тоді вбив антилопу, то тепер валявся б поряд з Домбом десь у джунглях, протятий сотнями отруйних стріл. І знову пішов би поневірятися світом Камбела, вдруге, і цього разу вже назавжди, втративши єдинака-сина. Та й старий Балкан не діждався б вістей з вільної батьківщини… Однак усе закінчилось якнайкраще.

Ніколи досі Павлові й на думку не спадало, що кругленькому бокатому скельцю, яке здалося тубільцям найтаємничішою в світі річчю, він завдячуватиме життям…

Ніч минула. Надворі швидко розвиднялось. У кроні пальми, що шатром розчепірилась над хижкою, сіла папуга, покректала й майнула геть. Раптом стало зовсім видно, й Павел заходивсь пильно роздивлятися по хижці. Скрізь було чисто й повимітано, долівка заслана м'яким хутром. Посередині здіймався бамбуковий стовп, на якому теліпалась дерев'яна антилоп'яча голова — тотем племені. Над ліжком, що являло собою піл, укритий буйволячою шкірою, на двох рогах висіла поличка з тесаних дощок. На поличці стояв дерев'яний посуд на воду, бамбукові кухлі, пляшки з довгастих тиковок, щільний плетений кошичок, мов поливою, облитий золотавою смолою; снопик цукрової тростини тощо…

За дверима прочалапали квапливі кроки. Почулось тривожне шепотіння. Хтось тихо заплакав. Павел намацав пістолет і прислухався. Таємниче шепотіння не вщухало. Це здалося Павлові підозрілим, і він навздогад вигукнув:

— Домбо, ходи сюди!

Хтось зажебонів, і залопотіли босі п'яти. Чийсь голос протяжно повторив Домбове ім'я.