Читати книгу - "Емілі з Місячного Серпа"

— Ти застала доктора вдома? — майже викрикнула тітка Лаура з відчаєм у голосі.

— Доктор непотрібен. Я, признатися, одразу так і подумала. То був один із жартів Високого Джона. Думав настрашити Емілі — трохи, на хвилину — настрашити так, для забави, для забави, як він собі розуміє. Ну, марш до ліжка, панно Еміліє. Ти заслужила все, що витерпіла сьогодні, й мені не жаль тебе анітрохи. Затям: ти взагалі не повинна ходити до Високого Джона. Багато років я не переживала такого струсу…

— Але ж мені боліло в шлунку, — простогнала Емілі. Страх вкупі з гірчицею, розведеною у воді, геть позбавили її здорового глузду.

— Кожен, хто їсть яблука од світу до смерку, відчуватиме біль у шлунку. Але ручаюсь тобі: вночі боліти перестане, гірчиця владнає все. Бери-но свічку і ходи нагору.

— Добре, — погодилась Емілі, насилу зводячись на рівні. — Ненавиджу цього шарпака Високого Джона!

— Емілі! — заволали тітки одночасно.

— Він гідний ненависті, — відказала Емілі зі мстивим почуттям.

— Ох, Емілі, ти вжила такого жахливого слова, — тітка Лаура була особливо чимось схвильована.

— Чому жахливого? А що таке шарпак? — спитала заінтригована Емілі. — Кузен Джиммі часто вживає його, коли чимось незадоволений. От і сьогодні сказав: та шарпачна телиця знову столочила поле.

— Емілі, — мовила тітка Елізабет із міною людини, котру піддають жорстоким тортурам. — Кузен Джиммі є чоловіком, а чоловіки від часу до часу, особливо в нестямі, вживають виразів, цілком неприпустимих для малих дівчат.

— Але що означає «шарпак»? — допитувалася Емілі. — Це ж не бридке слово, правда? А якщо не бридке, то чому мені не можна його вимовляти?

— Це слово панянці не личить, — підтвердила тітка Лаура.

— В такому разі я більше його не вживатиму, — запевнила Емілі, — однак Високий Джон таки шарпак.

По відході Емілі тітка Лаура засміялася так заливисто й лунко, аж тітка Елізабет мусила її опам’ятати — мовляв, жінка в її віці повинна бути розважливішою.

— Ти ж бачила, Елізабет, — це було так потішно! — заперечила Лаура.

Втім, коли Емілі вже піднялася на другий поверх, тітка Елізабет посміхнулася й собі.

— Я сказала Високому Джонові декілька слів — щиру правду, — то вже не лякатиме дітей своїми вигадками. Коли рушала геть, він весь аж шарпався від злості.

Емілі, виснажена до краю, заснула, як тільки поклала голову на подушку. Але за годину прокинулася. Тітки Елізабет у спальні ще не було, тож віконниці були відчинені, й Емілі вгледіла улюблену подружку — зірку, що блимала до неї привітно. Вдалині шуміло, ваблячи до себе, море. Життя знову стало прекрасним. Ах, яке ж то блаженство — жити! Можна далі писати листи й поезії. Емілі вже встигла скомпонувати першу строфку нового вірша, що мав називатися «Дума Особи, Засудженої до Наглої Смерті». Можна далі бавитися з Ільзою і Тедді, ганяти луками з Майком, спостерігати, як тітка Лаура збирає сметанку з поверхні молока, допомагати кузенові Джиммі пасти корови, читати цікаві книжки й бігати туди-сюди по Сьогоднішній Стежці. Не можна тільки одного — вчащати до майстерні Високого Джона. Поклала собі, що ніколи не матиме справи з підступним сусідом після нелюдського, варварського вчинку, здійсненого ним. Так була розгнівана, обурена, приголомшена тим жахом, що він заподіяв їй, щирій своїй приятельці… І вже годі було заснути; її свідомість почала снувати образи, яким ні кінця, ні краю: ось вона помирає, Високого Джона беруть під варту, засуджують до страти за душогубство й вішають на шибениці — височенній, як він сам. Емілі є свідком цієї моторошної сцени, хоч нещодавно залишила світ. Кінець кінцем, вона перерізає мотузку й віддає безживне тіло землі під невдоволений гомін юрмища… І раптом сльози бризнули з її очей, сльози співчуття до Високого Джона. Вона простила йому. Зрештою… зрештою, він, може, навіть і не шарпак.

Другого дня вона описала те все на червоному поштовому папері, як завжди, усамітнившись на горищі.

У жовтні кузен Джиммі заходився «варити бульбу для свиней». За цим аж ніяк не романтичним виразом ховалося заняття наскрізь поетичне — так, принаймні, вважала Емілі. Її закоханість у красу й мальовничість, у тому числі речей найбуденніших, знайшла собі чудову поживу під час довгих осінніх вечорів у Місячному Серпі.

В одному з куточків старого саду росли кілька дерев, переважно смерек; біля стовбурів поставлено було велетенський залізний баняк, а радше казан, зусебіч підпертий масивними каменями, — казан такої величини, що в ньому без труду можна було засмажити цілого бика. Емілі воліла думати, мовби казан дійшов до нас із прадавніх часів, і в нім готував собі їжу якийсь доісторичний велет. Але кузен Джиммі повідомив їй, що казанові лише сто років, що старий Х’юго Муррей привіз його з Англії.

— Без діла він не стояв і не стоїть: ми варимо в нім бульбу для свиней, — розповідав Джиммі. — Жителі Чорноводдя вважають нас відсталими. Адже нині вже скрізь є по-сучасному обладнані кухні, зокрема, зі вмурованими печами. Втім, допоки в Місячному Серпі заправляє Елізабет, у нас такий поступ немислимий.

Емілі ж була переконана, що жодна вмурована піч не матиме стільки чару й принади, як цей допотопний казан. Вона радо помагала кузенові Джиммі наповнювати його бульбою. По вечері кузен Джиммі розпалював під казаном вогонь і підживлював його аж до ночі. Вряди-годи нахилявся й уважно приглядався до полум’я, після чого підкидав дрова, а Емілі захоплено дивилася на іскри, що сипалися навсебіч, на чимраз потужніше, чимраз яскравіше ясно-червоне полум’я. Раз у раз Джиммі помішував бульбу довгою жердиною, а то сідав обік Емілі й читав їй свої поезії. Ці хвилини Емілі любила найдужче, бо вірші кузена Джиммі своєю красою перевершували будь-які сподівання, а сам Джиммі знайшов несподівано ревного і вдячного слухача в цім дівчатку з блідим обличчям і жадібними очима.