Читати книгу - "Зло, Людмила Баграт"

Вночі я спала. Просто спала. Спала і Тут, і Там. Я відпочивала від думок, які останнім часом не давали мені спокою ні вдень, ні вночі. Розум вимикав думку за думкою, наче світло в порожніх кімнатах, а серце далі жило почуттями. Я сумувала за Яном і чекала.

Наступний ранок почався з пошуків квартири. Це було нескладно, бо я добре знала, що шукала. Обкладена харківськими газетами з ринку нерухомости, я планомірно переглядала шпальти під назвою «Здаю в оренду». Все було дуже просто: я знала адресу, за якою я жила Там, залишилося тільки знайти її Тут. Вулиця Данилевського, будинок номер чотири. Серед усіх оголошень на вулиці Данилевського пропонували орендувати лише дві двокімнатні квартири. Зателефонувала за першим номером - ніхто не відповідав. Невдача. Що ж, спробуємо другий варіант.

Слухавку зняли з третього гудка, і я одразу впізнала голос моєї хазяйки. Знайшла! Неймовірно! Мені вдалося, вдалося, вдалося!!!

- Алло?

- Здрастуйте, я телефоную за оголошенням. Ви здаєте квартиру?

- Так.

- Можна дізнатися про умови оренди?

- Ви самі чи з родиною?

- Сама.

Жінка втомлено зітхнула:

- Сто п'ятдесят гривень на місяць. Беру дешево, бо квартира на п'ятому поверсі, а ліфт не працює. Гарячої води нема, холодильника теж, проте є меблі і телефон.

- Я можу оглянути квартиру?

- Так, звичайно!

- А якщо я під'їду ну, скажімо, за півгодини?

- Гаразд.

- До зустрічі. - Я вже збиралася покласти слухавку, коли почула її здивований голос:

- Стривайте, стривайте! Куди ж ви під'їдете, якщо не знаєте адреси?

- О, вибачте! Справді, як би я вас знайшла? Просто вилетіло з голови!

Ненормальна! Ну як би ти їй пояснила, що знаєш адресу? Знов би лагідно всміхнулася і сказала: «Просто вгадала». І номер будинку, і номер квартири?

Вищий клас! «Екстрасенс Марго. Передбачаю долю, знімаю наговір, позбавляю від наркотичної залежності і головне: безпомилково вгадую адреси! З першого разу!» Та-а-ак… Марго, люба, ну ти хоч трохи контролюй свою поведінку, га? Те, що нормально для тебе, усім довкола може здатися щонайменше дивним. А в цьому світі для диваків існують спеціальні заклади. Санаторії з білими кімнатами і ґратами на вікнах. Не забувай про це!

- Алло, ви ще тут?

- Так. Я ще Тут.

- Записуйте адресу. Данилевського чотири, квартира п'ятдесят п'ять. За півгодини?

- Так. До зустрічі.

Хазяйка зустрічала мене перед будинком. Боялася, що заблукаю. Даремно. Я знала тут кожен куточок.

- Здрастуйте! Я, мабуть, до вас. З приводу квартири, ви - хазяйка?

- Так. Звати мене Марія Дмитрівна.

- Дуже приємно. Марго.

- Ходімо! - Хазяйка повела мене до під'їзду. А вона ще нівроку! Нічогенька така собі жіночка. Схожа на донську козачку: коса товщиною з руку, очі виблискують, груди… Груди, ну, просто два таких великих «ого-го!»

П'ятий поверх. Моя квартира. Моя - Там. Тут ще не моя. Проте незабаром буде. Марія Дмитрівна відчинила двері, завагалася, подивилася на мене:

- Ви не лякайтеся - там усі стіни розмальовані. Таке лихо на мою сиву голову, таке лихо! (До речі, жодної сивої волосинки. Одразу помітно, що регулярно фарбується). Впустила на вигляд цілком нормального хлопця, а він виявився якимось збоченцем.

Я сплеснула руками, удаючи здивування:

- Збоченцем? Що ж він наробив?

- Уявіть собі, якийсь схиблений художник, трясця його матері! Пробачте!

- Та нічого, нічого.

- Розмалював усі стіни вугіллям. Жодного куточка не забув! Все загидив, усе! У спальні навіть стелю.

Ми зайшли у квартиру. Моя затишна фортеця - улюблені картини, знайомі обличчя на стінах. Не тямлячи себе з радості, я ходила з кімнати у кімнату, впізнавала кожну дрібницю: старе крісло у вітальні, велике щербате дзеркало у спальні, чорно-білий знак злиття Янь і Інь, який займав у ванній майже всю стіну.

Марія Дмитрівна хвостиком бігала за мною, тужливо зойкаючи час від часу:

- Таке лихо, таке лихо!

Я мовчала.

- Таке паскудство на стінах… Я забілювала, а воно знов проступає. От бісів маляр! Догодив, по саме нікуди!

Я повернулася до неї:

- І, мабуть, безслідно зник. Не попередивши і не заплативши.

Хазяйка остовпіла. Марго, ну хто тебе за язик тягне? Подобається лякати людей? Ой, дивись, дограєшся!

- Звідки ви знаєте? Що, сусідки на дворі кістки перемивали?

- Та ні. Просто здогадалася. - Марія Дмитрівна недовірливо глянула на мене. Ну, молодець! Заварила кашу! Давай, рятуй ситуацію! Я похитала головою, і, вдаючи співчуття, запитала:

- Ви хоч до міліції зверталися? Ну, щоб зцапали негідника і примусили повернути борг. Гроші на дорозі ж не валяються.

Жінка на очах розцвіла від сторонньої зацікавленосте її прикрощами. Старий, як світ прийом - трохи уваги, і люди стають глиною в твоїх руках.

- Аякже! Щодня нагадую Пилипчуку (це наш дільничний): «Знайшов, Петре? Знайшов мого бандита?» А він мені: «Шукаємо!» І оце вже десь з півроку шукають. Кицю моя, а, може, сто двадцять за місяць? Допоможи мені, я не забуду!

- Маріє Дмитрівно, буду відвертою. Квартиру я найму. Платитиму щомісяця без затримок. Людина я спокійна, професія в мене серйозна. Не бешкетуватиму і не малюватиму на стінах.

Вона гірко всміхнулася:

- Та вже ніде малювати. Живого місця не залишив, гаспид!

- Тим паче, Маріє Дмитрівно. Найму надовго. На рік або й довше. Вам це вигідно. Все ж таки стабільність. Платитиму сто тридцять гривень.

Вона здивовано зиркнула на мене. Я заспокійливо всміхнулася:

- Поясню. Ви згодилися - сто двадцять, проте десятку додаватиму за ще одного мешканця. В мене є кіт.

Хазяйка якось по-дитячому перепитала: