Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"

«Великий боже, боже всюдисущий, що охороняєш усе живе й відводиш напасті та горе! Благослови наш розум своїм світлим сіянням, не дай заблудитися в морі, допоможи здолати бурю.

Немає щастя на землі, де жили й прахом стали батьки наші. Раджі злі гнітять і забирають останні сили. Навіки прощай, рідний берег!

«Рубінами всипане небо на півдні. Воно червоніє, мов кров, — говорив утікачам перед відплиттям мудрий старець. — І хоч як воно вас вабитиме, не пливіть туди — то володіння бога Брахма. Минайте й західну сторону світу, Махадеве царство, де небеса жовті, ніби дозрілий лимон, і на них виблискують, теж жовті, самоцвіти. Пливіть поміж червоною й жовтою смугою неба — на південний захід, де сіяє у високості оранжева баня. То володіння бога Махешвара. Живуть під тими небесами чорноголові велетні. Там ви знайдете своє щастя».

Навіки прощавай, рідшій берег! Злий дух пекла, Джогорманик, насилає і вітер і хвилі, та над човнами уже напнуто вітрила.

…Ліси й гори, кожна пальма й пагінець кожен — усе подаленіло, стало сизою імлою, як стане нею і наше життя.

Розмиті водами й видуті вітрами, спорохнявіють гори. Впадуть, підняті часом, вікові дерева. Та на місці колишніх гір зведуться інші, а з кокосового горіха проросте молодий пагінець.

Отак і ми прахом станемо, щоб відновитися в тих, хто житиме потім.[45]

…Як шаленіє вітер і хвилі набігають люто! Ми відступили од дхарми,[46] тому злі демони — кала — мстиво переслідують нас.

Великий боже, боже всюдисущий, що охороняєш усе живе й відводиш напасті та горе! Відведи біду й од нас.

Дорослі й діти, заломивши руки до неба та звернувши обличчя туди, де, ніби забризкане кров'ю, сходило сонце, — молилися й просили Шіву. Але він невблаганний.

Буря не стихає. Люди дедалі більше хворіють і гинуть. Сьогодні потонув ще один човен. Ті, хто на ньому, — щасливці: вони вже не знатимуть муки!

…Острови виткнулися несподівано. Тоненька, схожа на вигинистий хвіст риби, смуга берега, над якою здалеку клубочилось хмаровиння.

Ми нарекли його Хібоко, тобто Густе Хмаровиння.

…Усе стає прахом, а потім знову воскресає. Горіх, що впав у сипкий пісок, не зогнив, його не потрощила хвиля — він, безсмертний, як і наша душа, — проріс. І, може, тому, що землю Хібоко ми окропили святою водою, вчинили над нею заклинання мантра, — стала вона для нас рідною домівкою.

Великий боже, боже всюдисущий! Ми, раби твої,— в гріхах, і душа наша грішна аж від початку. Захисти нас від усього злого, очисти душу й тіло та дай нам щастя і спокій.

«…Тепер уже ніхто не ставить під сумнів того, що люди на колись невідомий атол Хібоко припливли з Малих чи Великих Зондських островів — із Суматри, Яви і дрібного острівця Балі. Вони принесли з собою звичаї далекого народу. Жменька переселенців розрослася. Припливали сюди люди й з інших земель. Минали віки, і Хібоко став багатолюдним.

Відважні рибалки, працьовиті землероби — ось хто такі хібокці — люди далекого атола, на якому сіють рис, садять ямс, батат, таро,[47] заготовляють копру.

Теплий, вологий клімат, родючий кораловий та вулканічний грунт. Тому навіть невеличкі низинні острівці покриті вічнозеленими джунглями. На основному острові-вулкані в підгір'ї ростуть пандан, дуку, лангсати, інші фруктові дерева. (Завдяки цим деревам острів названо Паон, тобто сад.)

Серед двадцяти семи острівців, які й утворюють атол Хібоко, заселений лише Паон та ще Лаланг — невеличка пагориста цятка коралового суходолу в північно-західній частині Хібоко. Але тимчасові поселення є й на сусідньому з Паоном острові Бунут і трохи меншому, Амба, куди з Паону люди переправляються збирати горіхи. Жити постійно там не можна, бо катастрофічні хвилі, які іноді налітають, нищать усе живе.

Підводних вулканів довкруг атола, як і біля сусіднього острова Різдва, більш ніж досить. Це вогняне кільце, мов зашморг на шиї. Хвилі від моретрясіння насамперед налітають на Хібоко, а вже потім, приглушені й ослаблі, йдуть до інших берегів.

Відкрили Хібоко (як уже зазначалося) вихідці із Зондського архіпелагу. Анімістичне[48] вірування змішалося з буддизмом та індуїзмом.

Його Величність — нинішній Володар Незалежного Коралового Королівства атола Хібоко Тув-Тува Аліандро — родич і спадкоємець ватага-мореплавця, що привів людей на атол, — Чамнака Аліандро. Від того Великого Попередника всім нащадкам Аліандро дістався безсмертний титул — Володар, до якого згодом прилучилися титули Верховного Судді, Покровителя пісень і Півнячих турнірів, Головного поштаря, Начальника радіостанції та Власника Бакалійної Крамниці».

— Ну як, Васько, ще не стомився? — запитав Цвяхецький, перегортаючи наступну сторінку тубільного лонтара, книги з нотатками про родовід Володарів Хібоко.

— Що ти, ні! — відказав я. — Читай далі.

— А далі, братику, — махнув рукою Паша, — записано вже за моєї пам'яті — моїм батьком. Та і я дещо додав — те, що чував від інших, що сталося недавно. Але, і побійся бога, Васько! Я стомився. Звечора Чебурашка каламутила воду, вночі — щоб ти луснув, братику! — ти не дав спати. А вже світає. Годі! Дочитаємо іншим разом…

І він заснув.

Вранці мене розбудили звуки кулкула. Вони гриміли десь далеко — мабуть, на королівському подвір'ї,— та відлунювали і долинали й сюди.