Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Навіть міліціонерів пізнав, отих самих, що забирали до повітового суду зятя Карпа. Було там і двоє невідомих йому людей, і саме оті, невідомі, найбільше зараз непокоїли й бентежили Аркадія Павловича. За ним ледве встигав Демид Плахотка, намагаючись догодити хазяїнові.

— Я собі йшов на базар... Треба жінці олії купити, дивлюсь, а вони по двору вештаються, щось їм розказує Рубан. Я одразу збагнув — недарма ходять. І який же я був би мірошник, коли б вам, хазяїне, моєму благодійникові, про це не розказав. Вдома почекають з олією, можна й пісний борщ їсти, а тут он яке діло...

Шумейко його не чув. Всю його увагу прикували оті люди.

"Невже заберуть? Невже кінець? До кого йти? Хто допоможе? Коли б Карпо..."

Згадка про Карпа з'явилась і зникла, тільки біль тупий навалився кам'яною брилою і давить на груди, давить так, що Аркадій Павлович відчуває: не витримає він, не добіжить, упаде, і де впаде — там буде його смерть.

"ГосиоДи, за віщо такі муки? Ну, жив я, не гнівив тебе... свічки у церкві ставив і на різдво, і на Великдень... вірував у тебе, молився тобі. Допоможи, одверни біду" зроби так, щоб усе лишилось, як було досі".

Та звертання до бога не заспокоювало хазяїна, бо не зникали тривога й передчуття, що млин заберуть, виб'ють з рук добрі прибутки.

"З чого житиму? Як житиму? Старий... Куди піду? Хто дасть кусень хліба? Син? Невістка? До чого я дожився? О господи! — І знову хапався він у думках своїх за бога.— Всі були біля мене, всіх годував, тепер же стану нікому не потрібний, як Демид Плахотка... Боже, покарай моїх недругів усіх до одного чи блискавицями, чи громами... Не дай стати жебраком на старість... Врятуй".

Вже недалеко подвір'я млина, де ходять чужі люди, мов у себе вдома, не питаючись хазяйського дозволу. Шумейко виразно бачить їх, але вони, здається, навмисне не помічають його, бо їхня тепер сила, їхня влада і закони всі — за них!

"Що робити? Що? Заберуть... Хоч петлю на шию... Для чого жити? Для кого жити?" — пекли мозок гарячі, як жарини, думки, і не було виходу ніякого, і нізвідки було ждати порятунку.

— Невже кінець? Кінець! Кінець!..— вимовляв він, а па нього з острахом дивився Демид Плахотка, вважаючи, що хазяїн збожеволів.

Коли Шумейко крізь розчинені навстіж ворота ввірвався на подвір'я млина, серце його взялося такими кольками, що він зупинився, притиснув до грудей велику, обм'яклу раптом руку, вимовивши із приреченістю єдине слово:

— Кінець!

— А ви, хазяїне... ви сядьте, перепочиньте! Воно, звичайно, вік уже такий, що серце...

— Іди від мене,— тихо промовив Шумейко і, передихнувши, рушив просто на Рубана, страшний у своїй нестримній рішимості.

— Ти їх... привів сюди?

— Я, хазяїне,— відповів Рубан, дивлячись у палаючі гнівом хазяйські очі.

— Значить, смерті моєї хочеш?

— Чому ж смерті? Живіть собі на здоров'я, працюйте, як усі чесні люди.

— А хіба я... не працював? Хіба я спав, коли ти робив ночами отут, у моєму млині? Чи я тобі затримував плату за труд? Чи дорікав у чомусь, чи ображав тебе незаслужено? Стільки літ разом працювали.

— Правда ваша. Працювали-то ми разом, а наживались, та обкрадали, та обважували людей — ви... Тепер, хазяїне, настав інший час.

— Твоя правда, інший час. Задушити мене зібралися, над горем моїм глумитеся. Хочете серце вийняти ЖИВЦЄІМ... Ну виймайте, ріжте, катуйте!

— Не хитруй, Аркадію Павловичу. Я тебе добре знаю, і повадку твою вовчу, і твою жорстокість... Згадай, як кров'ю обливався на циркулярці Філька. Забув? А хто його штовхнув туди? За що? Трошки борошна взяв голодним дітям, а ти за те борошно...

Цією згадкою наче вогню приклав механік до Шумейкових грудей. Аж захлинувся від того жару Аркадій Павлович.

— Не хотів я каліцтва... Христом-богом клянуся — не хотів...— І Шумейко широко перехрестився, та тут відчув одразу, що в його щирість ніхто не вірить, що всі слободяни добре знають, що винний у каліцтві колишнього мірошника саме він, хазяїн. І даремно клястися — це зрозумів Аркадій Павлович, лютуючи з того ще дужче.— Що ж ти хочеш від мене? — спитав він, готовий кинутись на механіка і схопити його за горло.

— Хочемо, щоб ви передали нам ключі. Ми вже маємо рішення повітового виконкому. Млин переходить у народну власність.

— Це ти отаке зробив?

— Це ми зробили. Цього хочуть люди.

Засіпалося повіко у хазяїна. Знову аж захлинувся старий Шумейко, хапаючи ротом повітря, наче хтось дужий здавив йому хрящувате горло.

— Ключів не дам! І нікого з вас не пущу до млина. Чуєте? Ви...— Йому не вистачало повітря. Він озирав усіх, мов хижий вовк, що несподівано потрапив у пастку.

— Що ж, коли не хочете давати, то ми, може, й іншими відімкнемо,— і Рубан витягнув з кишені в'язку ключів.

Настала тиша.

Першим і другим не відімкнули, а третім ключем вправний механік зняв із залізних петель важкий замок і в ту ж хвилину відчув, як Аркадій Павлович схопив його за комір.

— Повісь назад! Я згоди не даю... Дозволу не даю... Мій млин! Моє добро. Геть! Геть звідси! Всі!.. Бачити вас не хочу! Слухати не хочу... Геть! — закричав він, мов божевільний, трясучи механіка.

Той мовчки одірвав від себе хазяйські руки і, ледь стримуючи себе, сказав:

— Старі часи згадуєш, хазяїне? Пора б уже їх забути, бо можу ненароком поламати — нічим і ложки буде тобі взяти... Зрозумів?

У цей момент прибіг сюди Прохор. Забачивши його, старий Шумейко гукнув:

— Сину, рятуй! Батька твого вбивають... Оскаженілий Прохор зупинився перед механіком.

— Бий його, сину, бий усіх! — кричав, втративши розсуд, старий Шумейко.— Вони прийшли забирати млин. Не давай, не давай їм нашого добра! Жени їх звідси геть!

Вся кров ударила Прохору в голову, очі налилися злістю, затуманився розум, прокинулося в ньому щось батьківське, жорстоке, холодне й нестримне.

— Чого стоїш? Бий! Жени!

Блискавкою майнула в голові Прохора згадка про Зіньку, черкнула по серцю, скувала його рішучість. Він відчув: не підійметься його рука на Романа Петровича.

А той дивився йому просто в очі, дивився й ледь посміхався, розгадавши, мабуть, його душевну боротьбу й сором.

— Зганьбив мені дочку, а тепер ще й на мене хочеш кулаки піднімати?

Наче батогом стьобнув цими словами, і Прохор побілів як крейда.

— З тобою в мене ще будуть розмови. А зараз дай нам з твоїм батьком упоратись.

Старий Шумейко, помітивши розгубленість сина, остаточно ошаленів і, схопивши сокиру, яка невідомо чому тут опинилася, кинувся на механіка.

— Уб'ю! — І з усього розмаху пустив її в Рубана. Той вчасно відхилив голову, і гостре лезо сокири глибоко вгрузло в двері.

— Що ж ми стоїмо? — скрикнув Єгор Шульга.— Це ж не люди вже, це звірі!

Він став наперед, заступивши собою механіка. Зустрівшись поглядом з Прохором, тільки на мить помітив налиті кров'ю очі.

— Геть! — закричав, як батько, Прохор, не в змозі стримати більше своєї люті.— Геть звідси, собаки! — І кинувся чомусь на Єгора, наче той єдиний був впііппй у всьому, що тут сталося.

Несподівано пролунав постріл. Від нього отямився одразу старий Шумейко, що, відсапуючись, хапався тепер за груди, але не вплинув той постріл на Прохора. Накинулись па нього молодці, повалили, дали добрих тумаків, зв'язали йому руки.

Вийняв механік сокиру з дверей, глянув на гостре лезо:

— У громадянську війну смерть мене сторонилася. І сьогодні ось знову пощадила...— Потім підійшов до старого Шумейка, якого люди тримали за руки, а він, одсапуючись, белькотів, як божевільний:

— Все втрачено... Кінець! Тепер уже кінець всьому. Глянув йому в очі механік, сказав:

— Ну й лютий же ти, хазяїне. Про бога згадуєш, а сам дієш гірше сатани, дієш просто як бандит!

Підвів важку голову Шумейко, глухо промовив:

— Не я тебе, а ти мене вбив, Романе... Навіки... Уже мені тепер не воскресати...— і, схиливши голову, попрохав людей: — Пустіть. Нічого не робитиму.

Пустили. Він глянув на зв'язані руки притихлого сина.

— Ну ось і все, Прохоре... Можемо йти додому звідси. Немає більше у нас млина. Був і нема... Все тепер їхнє... Ходімо! Нам тут нічого робити!

— Е, ні, громадяни Шумепки. Додому ви не підете, а підете З нами до міліції.

— Все одно! — сказав з тупою приреченістю Аркадій Павлович.— Мені тепер все одно.— І він рушив перший, а слідом за ним важко стушав із зв'язаними руками й схиленою головою Прохор. їх супроводжувало двоє озброєних міліціонерів...

Хіба є такі слова на світі, якими можна було б заспокоїти душу, приспати думи, розвіяти журбу?

Наче туманом покрито ©се н-авколо Зіньки. Наче сама нещадна Схмерть війнула невидимим крилом і погасила для молодиці світ сонця, радість і надії, що ними жила досі, що їх леліяла в собі, не відкриваючись нікому.

Болючою була в неї остання зустріч з Прохором на городі, та коли побачила вона його побитого, із зв'язаними руками, перехопило подих їй одразу. Потемніло в очах, і, мабуть, впала б Зіиька, коли б не вхопилася рукою за тин. Стояла бліда, приголомшена, дивилась йому вслід, розуміючи, що тепер уже назавжди вона розлучається з людиною, яку так любила і любить ще й досі.

Не пам'ятає, як прийшла додому, впала на ліжко, гірко ридаючи.

Повернулися надвечір батько з Ольгою. Вони розповіли про все, що сталося на подвір'ї хмлина, а Зінька слухала їх і ловила жадібно тільки ті слова, що стосувалися Прохора.

— Здоровий Єгор, а накинувсь на нього Прохор, мало не задушив... Я так злякалась...

— Метнувся він спочатку до мене. Я думав — ударить... Ні, не вдарив. Певне, є в нього совість... Та й так йому потім дали добрих тумаків, ще й руки зв'язали.

І помітив батько, помітила Ольга, як Зіньчині очі затуманились сльозами.

Ні слова не сказавши їм, вона вибігла з хати і блукала невідомо де до самої ночі. Розуміючи її переживання, Ольга не стала нічого розпитувати в неї, а наступного ранку листоноша передав Ользі Ярош телеграму з окружкому комсомолу. її відкликали до міста, і ця новина була зараз неприємною для неї.

— Вони ж не знають там. Я нікому не говорила про Єгора... Але їхати доведеться.

— їдеш назавжди? — перепитала Зінька, і в грудях у неї похололо, бо відчувала молодиця, що такої подруги, мабуть, уже не буде в неї ніколи в житті.— Як же це... відкликають... А ти напиши — мовляв, не можеш. У тебе справи ще є, а потім же весілля справлятимеш. Ні, їхати тобі зараз не можна, ніяк не можна.

Обняла Ольга свою подругу.

— Про весілля говориш, а може, ніякого весілля й не буде,— сказала Ольга і задумалась.— Може, ніякого весілля й не буде,— повторила вона, і очі її пойнялися сумом.—Пошлють знову в якесь глухе село чи містечко...