Читати книгу - "Баланда, Шиян Анатолій"

Минатимуть дні за днями, тижні за тижнями... Працюватиму. Нових людей зустріну.

— Скажи, Ольго, ти дуже любиш Єгора? Очі, сповнені суму, глянули на Зіньку.

— Дуже. Нікого ще в житті я не любила. Він перший... І нікого мені не потрібно...

— А' я, коли заміж виходила за Тараса, не знала, що то є любов. І відчула вже потім. Ти все знаєш...

— Знаю.

— Іще хочу я тобі, Ольго, сказати. Коли маєш змогу — не втрачай Єгора. Не втрачай свого щастя. Якби ти знала, яке це горе, які це муки жити самій у світі. Не хотіла б я, щоб ти все пережила, що я.

— Хіба, Зіню, вгадаєш, де воно, те щастя.

— Ти знаєш, де воно, ти його маєш. А моє щастя, як вода, спливло... і ніколи, ніколи вже не повернеться... серцем чую — не повернеться.

Дуже переживав несподівану для нього вість Єгор Шульга, бо ця вість по живому краяла його серце, руйнувала плани, загрожувала розлукою невідомо на який час з любимою дівчиною.

— Хочеш, я сам їм напишу: так, мовляв, і так. Ольга Ярош — моя наречена. У нас уже знають про це батько, мати, знають усі комсомольці, що під Новий рік призначено наше весілля. І взагалі, яке вони там мають право? Що в них, серця нема, душі нема?

— Милий мій, не сердься. Я винна, що досі нікому пе сказала про своє особисте життя. Поїду, все влаштую як треба і повернуся сюди знову.

Сумним було проводжання. Десь дістав Єгор пару коней, намостив добре на возі пахучого сіна, поклав Ольжин чемодан. Хотіла спочатку Зінька поїхати разом з Ольгою на станцію, та потім роздумала.

"Нехай без свідків поговорять, попрощаються одне з одним".

Цього, очевидно, бажала й сама Ольга Ярош. Очі в неї були заплакані й сумні. Хоч і їхала вона до міста з твердим наміром повернутися до слободи знову, та хто знає, як воно там складеться, і яке доручення їй можуть дати знову. В душі її ворухнулося особливе почуття жалю, коли, вже вийшовши з хати, вона почала прощатись із Зінькою. Очевидно" серцем відчула молодиця — розлука ця буде довгою, а може, й ніколи вони більше не зустрінуться.

— Бажаю тобі, Ольго...— і не змогла далі вимовити й слова. Наче крила чайки, розкинулись* білг Зіньчииі руки, обняли подружку, а сама зайшлася нестримним плачем.

— Ну чого ти, З'інто? Мила моя, дорога. Чого плачеш? Я повернусь. Я ж говорила тобі — обов'язково повернусь*— заспокоювала подружку, а в самої текли рясні, нестримні сльози.

— Бажаю тобі, Зіню, щастя! — І знову сплелися в прощанні їхні руки.

Єгор по цих обіймах і по сльозах відчув якусь небезпеку для себе, бо, глянувши на Зіньку, несподівано запитав:

— Ти щось знаєш? Скажи правду. Вона зовсім... назавжди?

— Дурненький! — посміхнулася Ольга, щоб його заспокоїти.— Куди ж я від тебе дінуся, коли половину серця тут лишаю? Ну? Чого ж ти хмуришся? Не віриш мені? — і подивилася на нього такими ясними очима, що не можна було не повірити їй.— Давай вирушати, щоб не запізнитись.

— Не запізнимось, копі добрі. Підійшла Ольга до Рубана.

— До побачення, Романе Петровичу! Спасибі вам за все. За притулок, за добре ставлення до мене.

Єгор ще пильніше тепер стежив за Ольгою, і як прощалась вона, і що говорила прощаючись.

— Що мені дякувати? — сказав, обіймаючи Ольгу, механік.— Тобі, дочко, спасибі за діла твої добрі для народу. Будь і надалі отакою чистою серцем та ясною розумом. Бажаю тобі щастя в житті. Обом вам,— сказав механік, позирнувши на Єгора, якого він любив, мов сина.— Ви це щастя заслужили.— Поцілував Ольгу в щоку, одвернувся, щоб не помітила вона його скупої чоловічої сльози.— Де б ти не була — пиши, бо ти для мене стала рідною.

Попрощалась Ольга з комсомольцями, що прийшли її провідати перед від'їздом, тоді вмостилася на пахучому сіні, махнула до всіх рукою.

— До побачення, товариші! До побачення!

Єгор взяв у руки віжки, смикнув, цвьохнув батогом. Коні помчали риссю і швидко зникли за поворотом вулиці.

Батько пішов до млина, а Зінька повернулася до хати, озирнула її і вперше з особливою гостротою відчула свою безвихідну й страшну самотність.

— Ну ось, одна тепер залишилась... Зовсім одна.

Вона підійшла до машинки, спробувала шити ситцеве плаття, але відклала роботу, бо на душі було важко, і нічим, мабуть, зараз того настрою не розвіяти.

"Краще піду до лісу,— з'явилася раптом думка,— походжу там, де разохм із ним ходила".

Зінька навіть сама собі здивувалась, як це раніше вона до цього не додумалась. Швидко пов'язавшись квітчастою хусткою, яку любив Прохор, вибігла з хати на гору. Ось тут проводила вона з нихМ вечори, ось цією стежкою ходила з ним до лісу...

І поставав в уяві його образ, і пригадалися слова, що їх він говорив, голублячи її.

Зараз вона сама. Поблякли фарби в гаях, пожовтіли луги з копицями намоклого сіна, оголилися надбережні верби та лози.

Тільки зеленіє ще татарське зілля понад берегом та шумлять під вітром, припадаючи до води, шорсткі очерети. Лежить за стежкою чорна зорана земля... Зінька поспішає до лісу, сама того не розуміючи, що не заспокоєння знайде вона там для своєї збентеженої душі, а завдасть собі ще відчутнішого болю, ще гірше роз'ятрить свіжу, незагоєну рану.

Ось та ліщина, де вона рвала горіхи, а до неї з вуздечкою підійшов Прохор. Тоді були густі кущі, зараз уже просвічуються, і жовте листя лишилося тільки де-не-де на молодих паростках. Стоїть ліс похмурий, непривітний, як і небо, що в ньому одна за одною пропливають сірі, холодні хмари.

Зінька сподівалася, що настрій у неї покращає, коли вона заглибиться в лісові хащі, пройде через просіку, побуває на їхній улюбленій галявині. Молодиця спішить туди, але відчуває все більше, все гостріше, як журба стискає серце, як спогади про милого отрутою вливаються їй у груди і печуть, тривожать, ще дужче роз'ятрюють душу.

— Не треба було мені йти сюди... Не треба. Мабуть, я повернусь додому. Засну.

Зінька зупиняється, слухає, як шумлять дуби, як співають синиці, як вистукує в кору своїм дзьобом дятел. І все це теж не заспокоює її, а нагадує про милого, про розлуку, про передчасно обірвану любов.

— Тяжко мені, тяжко! — вимовляє Зінька з такою тугою в голосі, з таким болем, що хочеться їй самій впасти отут на холодну землю, притрушену опалим листям, і плакати, і кричати від того болю й журби, що стискають груди. Нікуди від тієї журби не сховатися і нікуди від того болю не втекти.

А ліс шумить... Падає з дерев листя, пахне й шелестить у Зіньки під ногами. Уже не йде вона, а біжить. Та хіба можна втекти від власного болю а чи від горя?

Ще більш надломлена повернулася додому і відтоді майже не виходить з хати. Цілими днями шиє і за шитвом трохи забувається.

Минають дні за днями, безрадісні, одноманітні.

Іноді провідує її Єгор, намагаючись розважити, і Зінька розуміє, що йому самому нелегко.

Поїхала Ольга, наче половину його серця забрала з собою, і хоч мало не щодня пише їй Єгор і від неї одержує з Харкова листи, а все ж обоє вони живуть нарізно, і невідомо, як надалі складеться їхнє життя.

Та одного ранку Єгор мов вихор влетів до Рубанової хати з якимсь папірцем у руках.

— Зінько! Ти знаєш, яка радість у мене? Знаєш? Ні?

— Скажеш.

Він схопив її міцними руками, наче дівча мале, підняв і закружляв з нею по хаті.

— Ой! Пусти мене, пусти, божевільний! Що ти робиш? Хіба я маленька?

— Ось маю... Дивися... Читай! На курси їду, а потім разом з Ольгою вчитимусь на робітфаці. І знаєш, хто це влаштував?

— Догадуюсь.

— Вона, Ольга... Через окружком комсомолу домоглася. Я такий радий, Зінько, такий радий.

— І я рада за тебе, за вас обох.

— Та я, може, колись інженером стану. А що? Хіба ні? Як дуже захочу...

— їдь, Єгоре, вчися. Освіченій людині, мабуть, легше буває в житті, більше вона бачить, більше розуміє, і дорога в неї світліша, ширша.

— Поїду. Іще з батьком твоїм пораджуся й поїду. Через два дні Єгор вирушив із слободи до Харкова.

Ще самотнішою після того відчула себе Зінька. Вона рідко виходила з дому, до всіх чуток, які стосувалися Прохора, Зінька жадібно прислухалася і ждала того дня, коли він вийде з в'язниці на волю. В душі її, як у багатті, що вкрилося сивим попелом, не згасала, а ще жевріла надія, що Прохор повернеться до неї. Уже одібрано в Шумейків млин, житиме її милий, як всі інші слободяни, трудовим життям, разом з нею, і в цьому чесному труді буде оте вимріяне, вистраждане, дорогою ціною здобуте щастя.

Короткі дні змінювались темними довгими ночами. Чого тільки не передумає Зінька в отаку безсонну ніч! Часом пригадується все життя, змалечку аж по сьогодні, і в тому житті те найсвітліше, що було,— це Прохор з його запізнілою і згубною для неї любов'ю.

Та не шкодує^і не щадить себе Зінька, бо ладна простити Прохорові все, аби тільки він знову повернувся до Баланди, повернувся назавжди.

Але удар для Зіньки прийшов несподівано, нищівний, разючий і неймовірний. Чутка ця прилинула у слободу зранку. Прохор Шумейко втік уночі з повітової в'язниці і де перебуває зараз — невідомо. Одне ясно для Зіньки, що вороття до слободи тепер йому нема. Чорна вість виявилась правдивою, підкосила Зіньку, звалила надовго в постіль. Почула Зінька вже згодом від людей, що додому повернувся старий Шумейко і що його важко пізнати — так він схуд і постарів у в'язниці.

А через кілька днів потому згоріла його хата. Злі люди говорили, що то помстився йому колишній мірошник Філька, але точно ніхто не знав, і ніхто не виявив справжнього винуватця тієї таємничої пожежі.

На попелищі Аркадій Павлович разом з дружиною та дочкою Марією зіп'яли благенький курінь, обмазали, поставили комин та й живуть собі, цураючись зустрічатися з людьми.

Віра покинула їхній дім ще до пожежі й живе зараз у своїх батьків єдиною дочкою, бо брат її, Матюша, уникаючи слідства, вирушив з Баланди, а куди саме — того не знають навіть ні батько, ні мати. Може, виїхав у Донбас, може, подався у якесь інше місце на заробітки.

Ні вісточки від нього, ні листа. Старий Жигай торгує в лотку різним галантерейним дріб'язком, бо пивну одібрали в нього, а в тому приміщенні після доброго ремонту відкрили чайну.

Про всі ці новини дізналася Зінька хворіючи. А коли надворі випав перший сніжок, вона підвелася з постелі, худа, виснажена, з глибоко запалими очима, які світилися тепер тихим спокоєм.

Все пережите одійшло, мов сон.

Пізньої осені, зовсім уже неждано, прибув до слободи Тарас.