Читати книгу - "Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі"

Оскільки ми старанно уберігалися, то для нас — принаймні для мене — це було як грім з ясного неба. Видно, хтось з нас допустився необережності. Хоч би там що, але наші фінанси не дозволяли обзаводитися дитиною. Куміко щойно призвичаїлася до видавничої роботи й при змозі не збиралася з нею розлучатися. Видавництво було невеличке, а тому про відпустку з приводу вагітності не могло бути й мови. Хто збирався народжувати дитину, мусив звільнятися з роботи. Якби ми на таке зважилися, нам довелося б якийсь час жити на мою заробітну плату, а це практично було майже неможливо.

— Мабуть, про дитину цього разу доведеться забути, — сказала Куміко після того, як у лікарні їй повідомили результати обстеження.

"Схоже, що нема іншої ради", — подумав і я. Як не крути, а це був найрозумніший висновок. Ми були ще молодими і зовсім не готовими вирощувати дітей. Хотіли пожити для себе. Першочерговим питанням для нас було якось улаштувати власне життя. А народити дітей, здавалось, завжди встигнемо.

Правду кажучи, я не хотів, щоб Куміко робила аборт. Коли я вчився на другому курсі, одна моя подруга, з якою я познайомився, підробляючи після лекцій, завагітніла від мене. Добра, молодша за мене дівчина, з якою ми знаходили спільну мову й подобалися одне одному, хоча нічого серйозного між нами не було й не могло бути в майбутньому. Просто почувалися самотніми й відчували потребу в близькій людині.

Як вона завагітніла? Дуже просто. Коли ми займалися любов'ю, я завжди користувався презервативами, та от того разу їх запас вичерпався. Я сказав їй про це, а вона, завагавшись на секунду-дві, відповіла: "Та нічого. Гадаю, сьогодні можна й так". Однак вона таки завагітніла.

Мені в голову не вкладалося, що хтось від мене завагітнів, але, як не крути, іншого виходу, крім аборту, не було. Я роздобув грошей і поїхав з нею до лікарні. Сівши на електричку, ми добралися до одного містечка в префектурі Тіба. Там звернулися до лікарні, яку порадила її подруга. Зійшовши на станції, про яку раніше я ніколи не чув, ми побачили ряди будиночків, що тулилися один коло одного уздовж пологих гір аж до самого небокраю, — житловий масив, побудований останніми роками для порівняно молодих конторських службовців, які не могли придбати собі оселю в Токіо. Станція нова, прямо перед нею ще залишилися рисові поля, щедро залиті водою. На вулиці впадали в очі рекламні щити фірм, що торгують нерухомістю.

Лікарняна чекальня була до краю переповнена молодими жінками з великими животами. Більшість з них вийшли заміж років чотири-п'ять тому й, нарешті отримавши кредит у банку, придбали будиночок у передмісті й, на цьому заспокоївшись, вирішила обзавестись дітьми. Я виявився єдиним молодим парубком, що серед робочого дня опинився в чекальні пологового відділу лікарні. Вагітні жінки, усі як одна, позирали на мене зацікавлено й водночас недружньо. Бо всім було ясно, що студент молодших курсів, напевне, спокусив дівчину й тепер приплівся з нею на аборт.

Після операції ми на електричці повернулися до Токіо. У такий надвечірній час вагон був майже порожнім. Я попросив вибачення за те, що вона так натерпілася через мою необережність.

— Не переймайся, — сказала вона. — Принаймні ти привіз мене до лікарні й заплатив за операцію.

Невдовзі так вийшло, що ми перестали зустрічатися. А тому я не знаю, що з нею сталося, де вона зараз і що робить. Та все-таки ще довго після цього випадку, вже не зустрічаючись з нею, я відчував неприємний неспокій. Як тільки я згадував той день, перед моїми очима спливали впевнені молоді вагітні жінки, що заповнювали лікарняну чекальню. І я щоразу дорікав собі на скоєний вчинок.

В електричці, дорогою додому, щоб заспокоїти мене — щоб заспокоїти мене! — вона докладно пояснювала, що операція виявилася не такою вже й страшною:

— Це не така страшна операція, як ти думаєш. Швидка й зовсім безболісна. Просто треба роздягтись і лежати… Звичайно, соромно, але лікар був добрим і медсестри такі приязні. Насварили мене трохи, сказали, що треба краще оберігатися. Так що не бери собі цього до голови. Бо я сама винна — сказала, що можна. Хіба ні? Тож не опускай носа!

Однак поки ми їхали на електричці до того містечка в префектурі Тіба й поверталися назад, у певному розумінні я став іншою людиною. Провівши її додому й повернувшись у свою кімнату, я звалився на постіль і вп'явся очима в стелю, розуміючи, що став іншим, "новим я", якому вороття назад немає. Я тоді відчув, що втратив невинність.

Як тільки я дізнався, що Куміко завагітніла, у моїй пам'яті знову сплили ті жінки з животами в лікарняній чекальні. І ще — якийсь особливий запах. Не пригадую, чим там пахло. Та й чи пахло взагалі? Може, лише мені так здалося? Коли медсестра викликала тоді мою подругу в кабінет, та повільно встала з твердого оббитого дерматином стільця і попрямувала до дверей. Перед тим як підвестися, вона зиркнула на мене, і на її губах з'явилася легка усмішка, що, на мить спалахнувши, згасла.

Звісно, я добре розумів, що обзаводитись зараз дитиною — річ нездійсненна, але все-таки запитав Куміко, чи не можна уникнути аборту.

— Слухай, ми вже з тобою стільки про це говорили. Якщо народиться дитина, моїй роботі — кінець, а тобі, щоб нас утримувати, доведеться шукати роботу з більшою платнею. Грошей не вистачить на життя, і ми не зможемо зробити нічого, що хотіли б. Усі наші можливості звузяться практично до нуля. Таке тебе влаштувало б?

— Мені здається, влаштувало б.

— Справді?

— При бажанні роботу можна знайти. Наприклад, у дядька — йому потрібні робочі руки. Він хоче відкрити новий ресторан, але ніяк не підбере людини, якій можна його довірити. Там, гадаю, я заробляв би набагато більше, ніж тепер. Така робота не пов'язана з юриспруденцією, але це не має значення, бо, чесно кажучи, мені не дуже подобається те, чим я зайнятий зараз.

— Отже, управлятимеш рестораном?

— А чом би й ні? Гадаю, що зумію. На крайній випадок залишилися гроші від моєї матері. Так що з голоду не помремо.

Куміко довго мовчала, задумавшись. По краях її очей пролягли невеличкі зморшки, й на обличчі з'явився вираз, який мені так подобався.

— Ти справді хочеш дитини?

— Не знаю, — відповів я. — Звичайно, нам потрібно багато часу для нас двох, але ж з появою дитини нам відкриється новий світ. Не знаю, що краще. Та мені не хочеться, щоб ти робила аборт. Однак я ні в чому не впевнений. Не бачу, яке рішення було б найкращим. Ось таке в мене відчуття.

Куміко задумалась, раз по раз погладжуючи долонями живіт.

— Послухай, як це я завагітніла? Тобі нічого на думку не спадало?

Я захитав головою.

— Я завжди був обережним. Бо не хотів мати зайвого клопоту в разі невдачі. І як це сталося, ніяк не здогадуюсь.

— А що, як я переспала з кимсь іншим? Ти не думав?

— Ні.

— Чому?

— Я не відрізняюся особливою інтуїцією, але в цьому я впевнений.

Ми сиділи за столом у кухні й пили вино. Було вже пізно, навколо панувала повна тиша. Примруживши очі, Куміко розглядала залишки вина в склянці. Зазвичай вона майже не вживала хмільного і лише іноді, коли не могла заснути, наливала собі вина. Для цього їй вистачало однієї склянки. У таких випадках і я складав їй компанію. Вишуканих келихів для вина ми не мали, а тому пили з маленьких пивних склянок, отриманих як подарунок у сусідній винній крамничці.

— А хіба ти мала з кимсь роман? — наважився я запитати.

Засміявшись, Куміко кілька разів захитала головою.

— Та ні! Я, здається, до такого не схильна. Просто теоретично подумала про таку можливість. — Вона підперла голову руками, її обличчя стало серйозним. — Хоча, правду кажучи, іноді я багато чого не розумію. Що правда, а що ні? Що насправді сталося, а чого не було? Іноді…

— І зараз саме такий час?

— Та як тобі сказати… А з тобою такого не буває?

Я трохи задумався.

— Ні, чогось такого не можу пригадати.

— Як би це пояснити… Між тим, що здається мені реальністю, і справжньою реальністю існує якийсь розрив. Інколи в мене таке відчуття, начебто в мені криється щось маленьке… ніби в дім забрався злодій і ховається в шафі. Час від часу воно вилазить назовні й порушує весь порядок і всю логіку. Так магніт вносить розлад у механізми.

Я уважно подивився на Куміко.

— Ти вважаєш, що між твоєю вагітністю і цим чимось маленьким існує певний зв'язок?

Вона похитала головою.

— Не має значення, існує такий зв'язок чи ні. Просто іноді я перестаю розуміти справжній порядок речей. От що я хотіла сказати.

Потроху в її словах почало з'являтися роздратування. Стрілки годинника перейшли за другу ночі. "Пора закінчувати розмову", — подумав я і, потягнувшись через вузенький столик, взяв її за руку.

— Дозволь мені самій розібратися в усій цій справі, — сказала Куміко. — Я добре розумію, що ця серйозна справа стосується нас обох. Ми докладно її обговорили, і твоя думка загалом мені відома. Тож дай мені подумати. Маємо в запасі ще принаймні місяць. Так що на певний час перестаньмо про це говорити.

Я перебував на Хоккайдо, коли Куміко зробила аборт. Таку, як я, конторську дрібноту у відрядження не посилали, але того разу їхати було нікому, тож відправили мене, щоб відвезти портфель з документами, дати короткі пояснення нашим партнерам, взяти в них папери й повернутися назад. Документи вважалися дуже важливими, а тому їх не довірили ні пошті, ні сторонньому кур'єрові. Зворотного авіаквитка до Токіо не вдалося дістати, і я переночував у Саппоро, у бізнес-готелі. Куміко тим часом поїхала до лікарні, перервала вагітність, а після десятої вечора подзвонила мені в готель:

— Я сьогодні пополудні зробила аборт. Вибач, що телефоную постфактум. Просто мені несподівано призначили час, і я подумала, що нам обом буде краще, якщо я сама, поки тебе нема, усе вирішу.

— Можеш не турбуватися, — сказав я. — Якщо ти вирішила, то нехай так і буде.

— Хотілося б розповісти тобі все, але наразі не можу. Хоча, гадаю, треба.

— Як повернуся в Токіо — тоді й поговоримо про все.

Поклавши слухавку, я одягнув пальто, вийшов з готелю і без жодної мети побрів вулицями Саппоро. Березень тільки починався, і на узбіччі лежали високі кучугури снігу. Було страшно холодно, білі клубочки пари від дихання перехожих піднімалися в повітря і відразу зникали.