Читати книгу - "Погоня за вівцею, Муракамі Харукі"

Як і тепер, місто брало пасовище в оренду, і влітку все плоскогір'я заповнювали вівці. Куди не глянеш — всюди паслися вівці! Як тільки згадаю про літо, перед очима виринають передусім вони.

Слухаючи Пацюка, я зовсім не розумів, що означає мати віллу. Мабуть, і до кінця життя вже не зрозумію.

— Однак у середині шістдесятих ми майже перестали сюди приїжджати. Частково через те, що придбали ще одну віллу недалеко від дому, що старша сестра вийшла заміж, а я відбився від родини. А може, через те, що в батьковій фірмі настав нелад. Зрештою, яких тільки причин не було! Отож ця садиба знову запустіла. Сам я приїжджав сюди востаннє, здається, шістдесят сьомого. Приїжджав сам-один. І жив тут упродовж місяця.

Ніби щось пригадуючи, Пацюк на хвилину замовк.

— І не було сумно? — запитав я.

— Зовсім! Якби була змога, я залишився б тут назавжди. Але саме цього мені й не вистачало. Адже садиба належала батькові. А перебувати під його опікою я не хотів.

— А хіба зараз не так?

— Так, звичайно… — погодився Пацюк. — Тому я вирішив, що моєї ноги тут ніколи не буде. Та коли у фойє готелю "Дельфін" у Саппоро мені на очі випадково попалася фотографія з місцевим краєвидом, то я будь-що захотів побачити його в натуральному вигляді хоч би ще раз. З чисто сентиментальних міркувань. Мабуть, і з тобою таке трапляється, чи не так?

— Ага, — відповів я. І згадав про море, поховане під рядами житлових будинків.

— І саме там я почув від Професора Вівці його історію. Про вівцю із зіркою на спині, що прийшла до нього уві сні… Про це ти знаєш?

— Аякже, знаю.

— Ну, тоді розповім коротко, — сказав Пацюк. — Як тільки я почув цю історію, то відразу захотів провести тут цілу зиму. Таке бажання не покидало мене ні на хвилину. Як до цього поставиться батько — мені було байдуже. Я швидко спорядився і прибув сюди. Здавалось, наче щось заманило мене у свою пастку.

— І ти зустрів ту вівцю?

— Саме так.

— Мені дуже важко розповідати про те, що сталося потім, — сказав Пацюк. — Хоч би якими словами я описував той жах, ти все одно не зрозумієш.

Пацюк узяв у руки порожню другу банку і зробив у ній пальцем вм'ятину.

— То, може, ти сам ставитимеш запитання? Бачу, і тобі все вже відомо, чи не так?

Я мовчки кивнув.

— Можна запитувати навмання?

— Можна.

— Ти вже помер?

Минуло страшно багато часу, поки я почув відповідь Пацюка. А може, кілька секунд, які для мене тривали страшно довго. У роті пересохло.

— Так, — відповів тихо Пацюк. — Я вже мертвий.

12. Пацюк, який накрутив годинника

— Я повісився в кухні на балці, — сказав Пацюк. — Чоловік-Вівця поховав мене коло гаража. Вмираючи, не дуже мучився. Якщо тебе це турбує. А втім, хіба така річ має значення?

— Коли?

— За тиждень до твого приїзду.

— Тоді ти й накрутив годинника, чи не так?

Пацюк розсміявся.

— От дивина! Живе собі людина на світі тридцять років й останнє, що робить перед самою смертю, — накручує годинника. Здавалося б, навіщо воно їй? Якесь безглуздя!

Пацюк замовк — і навколо запала могильна тиша. Було чути лише, як цокає годинник. Решту звуків поглинув сніг за вікном. Відчуття було таке, ніби в цілому Всесвіті залишилося тільки нас двоє.

— А якби…

— Перестань! — перебив мене Пацюк. — Уже нема ніяких "якби". Ти мав би це знати. Так чи ні?

Я захитав головою. Ні, я не знав.

— Навіть якби ти прибув сюди на тиждень раніше, я все одно помер би. Ну, може, зустрілися б у світлішій і теплішій обстановці, ніж зараз, ото й усе. Та це нічого не змінило б. Я мав умерти! Життя ставало щораз гіркішим! І цієї гіркоти я вже не міг терпіти!..

— А чому ти мав умерти?

У темряві я почув, як Пацюк тре долонею об долоню.

— Про це я не хочу багато розказувати. Бо, врешті-решт, здаватиметься, начебто я сам собі адвокат. А хіба ти не вважаєш, що покійнику не годиться виправдовуватись за свою смерть?

— Але ж якщо не розкажеш — я нічого не зрозумію.

— Ще випий!

— Холодна, — сказав я.

— Та ні, вже не так холодно.

Тремтячими руками я відкрив банку і зробив ковток. Тепер я таки переконався, що стало тепліше.

— Гаразд, розкажу. Тільки пообіцяй, що нікому не вибовкаєш.

— Та навіть якби вибовкав — хто мені повірить?

— Так, це правда… — погодився Пацюк і засміявся. — Ясна річ, не повірить у такий абсурд!

Годинник вибив пів на десяту.

— Ти не заперечуєш, якщо я зупиню годинник? — спитав Пацюк. — На нерви діє…

— Звичайно, ні. Це ж твій годинник.

Пацюк підійшов до годинника, відчинив дверцята і спинив маятник. Звуків і часу не стало на Землі.

— Коротко кажучи, я вмер із вівцею всередині, — сказав Пацюк. — Почекав, поки вона міцно засне, перекинув мотузку через балку під стелею на кухні — і поліз у зашморг. У негідниці й часу не лишилося, щоб утекти.

— А хіба справді треба було так робити?

— Справді треба було! Бо якби я трохи запізнився, вівця заволоділа б мною повністю… То був останній шанс.

І Пацюк знову потер долоні.

— Я так хотів з тобою зустрітися — ще коли був самим собою. З власною пам'яттю і власними слабостями. Ось тому і послав тобі фотографію — як своєрідний пароль. Сподівався, що в останній момент врятуюся, якщо випадково вона приведе тебе сюди.

— І що, врятувався?

— Врятувався, — відповів тихо Пацюк.

— Уся заковика — у слабості, — сказав Пацюк. — З неї усе починається. Навряд чи ти розумієш, що я маю на увазі.

— Усім людям властива слабість.

— Це лише загальне міркування! — сказав Пацюк і кілька разів ляснув пальцями. — Скільки б ти їх не нанизував, ні до чого не дійдеш. Я ж зараз веду мову про щось цілковито індивідуальне.

Я мовчав.

— Слабість — це щось таке, що гниє всередині людини. Зовсім як гангрена. Я її відчував ще підлітком. Через це постійно психував… Ти розумієш, що відбувається з людиною, коли в ній щось гниє і вона це відчуває?

Загорнувшись у ковдру, я і далі мовчав.

— Я певен, що не розумієш, — вів далі Пацюк. — Бо за собою ти цього не помічаєш… А між тим, саме це і є слабістю. Вона геть-чисто схожа на генетичну хворобу. Хоч би скільки ти її вивчав на собі — вилікуватися не зможеш. Вона з роками тільки прогресуватиме…

— Слабість чого?

— Усього! Слабість моралі. Слабість свідомості, слабість самого існування.

Я засміявся. Цього разу мені таки вдалося це зробити.

— Якщо це правда, то виходить, що на світі немає сильних людей.

— Знову ти взявся до загальних міркувань! Звісно, в кожної людини є свої слабості. Однак справжня слабість зустрічається так само рідко, як і справжня сила. Що таке слабість, яка невпинно затягує людину в безпросвітну темряву, — тобі не збагнути. Однак вона існує. І твої загальні міркування всього не можуть пояснити…

Я мовчав.

— От чому я покинув місто. Не хотів показувати людям, як опускаюся щораз нижче й нижче. Зокрема й тобі… Блукаючи в цих глухих краях, я міг жити на самоті і принаймні не завдавати нікому клопотів. Врешті-решт… — сказав Пацюк і на якийсь час потонув у мовчазній темряві. — Врешті-решт, через цю слабість я не посмів утекти з-під впливу цієї вівці. Відчув, що опинився в безвиході. Гадаю, що я не зумів би зробити нічого, навіть якби ти відразу прибув сюди. Те саме було б, якби я набрався відваги і спустився з гір. Бо все одно повернувся б назад. Ось що таке слабість…

— А чого вимагала від тебе вівця?

— Усього. Мене всього — від початку до кінця. Моє тіло, мою пам'ять, мою слабість, мої суперечності… Все це їй страшно подобалося. Негідниця мала силу-силенну щупалець, які запихала то в ніс, то в вуха, щоб висмоктувати, як виноградний сік соломинкою, мою душу… Від самої згадки про це мороз іде поза шкірою.

— За яку винагороду?

— Як на мене, незаслужено високу. Та це не означає, що вівця показала її мені в якомусь конкретному вигляді. До останньої миті я встиг побачити лише її невеличку частину. Однак і цього… — Пацюк на мить замовк. — Однак і цього виявилося досить, щоб збити мене з ніг. Це було щось неймовірне! Словами не вдається пояснити… Щось зовсім схоже на всепоглинальне горно. До запаморочення прекрасне і водночас страшне своїм лиходійським наміром. Як тільки людина занурюється в нього своїм тілом — усе людське в ній умить зникає. І свідомість, й уявлення про людські цінності, й емоції, й відчуття болю… Щось таке, яке нагадує динаміку появи різних форм життя в окремій точці Всесвіту.

— І все-таки ти відмовився?

— Так. Усе було поховано разом з моїм тілом. Залишається зробити останню річ — і поховання стане вічним.

— Яку останню річ?

— Останню! Я пізніше попрошу тебе це зробити. А зараз розмову на цю тему припинимо.

Ми одночасно ковтнули пива. Тепло поволі розпливалося по тілу.

— То що, гематома — це своєрідний батіг? — спитав я. — Батіг, яким вівця поганяє свою жертву?

— Саме так. Якщо вона утвориться, то людина від вівці вже не втече.

— Який, власне, намір мав Шеф?

— Він збожеволів. Не встояв перед видовищем того горна. А вівця скористалася ним, щоб створити велетенську машину влади. Заради цього вона і вселилася в нього. Як у непотріб. З ідейного боку Шеф був звичайним нулем.

— І що, після його смерті вівця вирішила використати тебе для успадкування цієї влади?

— Ага.

— А що мало настати потім?

— Царство повної концептуальної анархії. Із злиттям усіх суперечностей в одне ціле. А в його центрі мав бути я разом з вівцею.

— Чому ж ти відмовився?

Час умер. І на цей мертвий час беззвучно падав і падав сніг.

— Я люблю свою слабість. Люблю, коли душа болить, коли гірко… Люблю, як літнє сонце пригріває, як вітер приносить різні запахи, як сюрчать цикади і таке інше. Все це люблю до нестями. Випити з тобою пива… — і Пацюк проковтнув останні слова. — Навіть не знаю чому.

Я гарячково шукав відповіді. Однак слів не знаходив.

— Чи не здається тобі, що з однакового матеріалу кожен з нас створив зовсім щось інше? — запитав Пацюк. — А ти віриш, що світ стає щораз кращим?

— Хто ж може сказати, що добре, а що погано?

Пацюк засміявся.

— Якби на світі існувала країна загальних міркувань, у ній ти міг би стати королем.

— Знеовеченим, чи не так?

— Саме так, без вівці в голові! — сказав Пацюк й, одним духом висушивши третю банку пива, жбурнув її на підлогу. — Я тобі раджу якнайшвидше спускатися з гір. Поки сніг не відрізав тебе від зовнішнього світу. Ти ж не збираєшся тут зимувати, правда? Через днів три-чотири почнеться снігопад і дорога обмерзне.