Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

— І що це все означає? — питає Ніл і ставить коробку на столик.

— Гадаю, наш невеличкий проект щойно одержав додаткову підтримку від керівництва, — кажу я, а Кет здіймає руки вгору.

Щоб відсвяткувати успіх Кет, наша четвірка переходить до барної стійки готелю, обличкованої крихітними чорними квадратиками мікросхем. Ми примостились на високих стільцях, і Ніл пригощає всіх випивкою. Я потягую якийсь коктейль під назвою «Синій екран смерті», який насправді яскраво-блакитного кольору, а всередині одного з кубиків льоду блимає світлодіод.

— Якщо я правильно розумію, тепер ти — одна сто двадцять восьма генерального директора Google? — питає Ніл.

— Не зовсім, — пояснює Кет. — У нас є генеральний директор, однак Google — занадто складна структура, щоб нею могла управляти одна людина. Із цим допомагає Проектний Менеджмент. Ну там… чи варто виходити на такий-то ринок, чи потрібно купляти таку-то компанію.

— Слухай! — Ніл зіскакує зі стільця. — Купіть мене!

Кет сміється.

— Не впевнена, що 3D-цицьки…

— У нас не тільки цицьки, — перебиває її Ніл. — Ми моделюємо все тіло. Руки, ноги, дельтоподібні м’язи, що завгодно.

Кет лише всміхається й потягує свій напій. Пенумбра гріє в долонях склянку з товстим дном, у якій хлюпається невеличка порція золотистого віскі. Він повертається до Кет.

— Серденько, — каже Пенумбра. — Як ви думаєте, Google існу­ватиме через сотню років?

На мить вона замислюється, а тоді впевнено киває.

— Так, звісно.

— А знаєте, — продовжує він, — досить відомий член товариства Нерозривного Корінця близько товаришував із молодим чоловіком, який заснував не менш амбітну компанію. І він був точнісінько таким же впевненим.

— Що за компанія? — питаю я. — Microsoft? Apple? — Хтозна, може, Стів Джобс теж утрапив до цього товариства. Може, тому шрифт Gerritszoon встановлено на всіх їхніх ноутбуках…

— Ні, ні, — хитає головою Пенумбра. — Це Standard Oil. — Він усміхається. Підловив нас. Він обертає склянку в руках і продовжує. — Ви зуміли вплутатися в історію, яка розгортається віддавна. Хтось із моїх побратимів сказав би, що ваша компанія, серденько, нічим не відрізняється від усіх тих, що були до неї. А хтось із затятих членів нашого товариства наполягав би, що ми не потребуємо нікого й нічого, окрім Нерозривного Корінця.

— Такі, як Корвіна, — невесело кажу я.

— Так, Корвіна, — Пенумбра киває. — І деякі інші.

Він дивиться на нас трьох — на мене, Кет і Ніла — і тихенько додає:

— Але я радий, що ви на моєму боці. Не знаю, чи ви розумієте, якою епохальною буде наша справа. Методи, напрацьовані століттями, у спілці з новими технологіями… Я вірю в наш успіх. Я нутром чую, що все в нас вийде.

Об’єднавши зусилля — Ніл читає інструкцію на моєму ноутбуці, а Пенумбра передає мені деталі, — ми таки збираємо докупи «БуркоСкан 3000». Деталі, вирізані з гофрованого картону, приємно риплять, коли натиснути на них пальцем. Скріплені належним чином, вони утворюють незвичну конструкцію. Тут є на­хилена підставка для книжки й дві довгі лямки над нею, а під кожною — хитромудре гніздо для фотокамери, по одному на кожну сторінку. Фотокамери під’єднані до мого ноутбука, де я вже запустив програму під назвою «БуркоСканівка». Програма, у свою чергу, перекидає зображення на зовнішній жорсткий диск обсягом у терабайт — невеликий чорний пристрій, захований у тонку коробочку з-під гральних карт. Коробочка — це жартівлива ідея Ніла.

— Нагадай мені, хто придумав оцю штуку? — каже він, про­кручуючи інструкцію.

— Чолов’яга на ім’я Буркотун. Він справжній геній.

— Треба взяти його до себе, — відказує Ніл. — Хороший програміст. Гарне чуття просторових зв’язків.

Я відкриваю свій «Путівник по Центральному парку» й розміщую його в сканері. Творіння Буркотуна зовсім не схоже на ґуґлівський апарат — тут немає павучих лап, які перегортають сторінки, тому доведеться робити це самостійно, а ще потрібно натискати кнопки на фотокамерах, — та головне, що все працює. Перегорнув, спалах — і маєш знімок. Детальний опис перелітного дрозда мандрує до замаскованого жорсткого диска. Потому я розбираю сканер на деталі, а Кет засікає час. Сорок одна секунда.

Нині, трохи за північ, із цією секретною зброєю за плечима я прокрадуся до Читального Залу. Він буде в моєму цілковитому розпорядженні. Якщо робитиму все швидко і вправно, то зісканую не одну книжку, а дві, і негайно покину місце злочину. Декл за­стеріг мене, щоб я закінчив роботу до світанку й ушивався звідти, не залишаючи по собі жодного сліду.

Трохи за північ. Я квапливо крокую П’ятою авеню, раз по раз зиркаючи на темну масу Центрального парку по інший бік вулиці. Дерева — лишень чорні силуети на тлі сіро-пурпурових пасем, що ними посмуговане нічне небо. З автівок тільки жовті таксі, вони сумовито кружляють вулицею, видивляючись потенційних клієнтів. Одне з них блимає мені фарами. Я заперечно хитаю головою.

Ключ Декла клацає в замку, який відмикає двері компанії Festina Lente, і ось я вже всередині.

У темряві горить червоний вогник, але Декл попередив мене, що то безшумна сигналізація, яка викликає дуже таємничу приватну охоронну фірму. Моє серцебиття пришвидшується. У мене всього тридцять одна секунда, щоб увести код, і я поспіхом натискаю кноп­ки: 1-5-1-5. Це рік, коли помер Альд Мануцій, або, якщо ви дотримуєтесь версії Нерозривного Корінця, — рік, коли він не помер.

У вестибюлі темно. Я виймаю з торби наголівний ліхтарик і прикріплюю його на лоб. Це Кет порадила взяти його замість звичайного. «Так тобі буде легше перегортати сторінки», — сказала вона. Його промінь освітлює напис FLC, зазубрені літери відкидають химерні тіні. На мить я замислююся над тим, щоб здійснити незаплановану диверсію — чом би не видалити з тутешньої бази даних імена книжкових піратів? Але вирішую, що моя основна місія й так доволі ризикована.

Я крадуся принишклими просторами зовнішнього офісу, освітлюючи ліхтарем робочі столи, що тягнуться по обидва боки. Тихенько деренчить холодильник. Самотньо блимає вогник багатофункційного принтера. Скринсейвери на екранах освітлюють приміщення слабким блакитним сяйвом. І більше ніяких порухів чи звуків.

У кабінеті Декла я минаю вішаки