Читати книгу - "Йдемо зі мною, Василино, Ольга Островська"

І він береться детально просвітлювати мене. Причому починає здалеку, описуючи особливості всього Ільмондару, взаємодію магнітних, гравітаційних та безлічі інших енергетичних полів з матерією всього світу, його багатствами, природою, простором, і навіть жителями. Розповідає, як куарди навчилися справлятися з цими полями та хвилями, там де це можливо. Як поділили між собою території найсильніші, як утворилася сучасна політична карта їхнього світу. І про те, що є місця, де енергетичні хвилі настільки спотворюються і викривляються, створюючи безліч непереборних перешкод, що ці території так і не були ніким заселені та освоєні, за винятком невеликих племен, далеких від цивілізації.

Лекція затягується не на одну годину, поки ми крокуємо під палючим сонцем. І я б, можливо, пошкодувала, що зачепила цю тему, але розповідає Арід дійсно цікаво і захопливо, з глибоким розумінням теми, з неприхованим задоволенням відповідаючи на мої уточнювальні питання, наче йому подобається мій інтерес до його світу, подобається ділитися зі мною цими знаннями.

− Коли ти говориш про викривлення гравітаційних полів, мені чомусь уявляється, як навколо все ширяє, а тут нічого такого немає, − зауважую я, коли чоловік робить паузу, до чогось прислухаючись.

Ми якраз видираємося на черговий пагорб, залишивши позаду досить велику ділянку кам'янистої долини. Сподіваюся там попереду буде хоч якась рослинність і відповідно тінь від неї. Сонце підіймається все вище, припікаючи все більш нещадно, і йти стає з кожною годиною все важче.

− Хм. Твої уявлення не такі вже й далекі від правди, – зауважує Арід, подаючи мені руку, щоб допомогти вибратися на вершину.

− Тобто, як? – дивуюся я, коли нарешті ми зупиняємось на цій самій вершині.

− Дивись, − каже куард і показує рукою вперед.

Не знаючи, чого чекати, я повертаю голову в тому напрямку, та так і застигаю, звісивши щелепу, відчуваючи, як перехоплює подих від захоплення, потрясіння і... побожного жаху. Здуріти можна! І оце ми туди прямуємо?! А може не треба?

Те, що розстилається перед нашими очима, можна було б назвати рівниною, якби не одне таке суттєве «але». Над цією к-хм... рівниною ширяють... острови. Справжнісінькі. Величезні такі, скелясті острови. На яких зростають дерева. Над яким літають якісь птахи. І ніби цього мало, деякі з них ще й нагадують повітряні кульки, які, наче на ниточках, тримаються на чомусь схожому на переплетіння чи то коріння, чи то ліан.

− Мені ж це не ввижається, так? – видихаю я. − Вони справді літають?

− Справді, − хмикає Арід, дивлячись на мене скоса. – І так, нам справді туди.

– А що як вони впадуть? – мученицьки морщуся, не в змозі відвести погляд від жахливого і водночас неймовірно прекрасного, фантастичного видовища. − Від нас мокрого місця не залишиться.

– Не впадуть. Ходімо, – і цей незворушний куард, спокійно починає спускатися з пагорба.

Я ж… мені просто нічого не залишається, окрім як піти за ним. Сподіваючись, що він знає, що говорить.

Десь через годину ми вже крокуємо в тіні першого з велетнів, петляючи поміж сплетіннями коренів.

− Що це? − цікавлюся я, і коли Арід обертається, киваю йому на це саме коріння.

− Бальяші, − як ні в чому не бувало повідомляє мені чоловік, блиснувши білозубою усмішкою. − Можу прямо зараз показати, як із них сік добувати? Хочеш?

Чомусь мені відразу уявляється, як він зараз почне рубати ці коріння на всі боки. Хто зна, що в результаті вийде.

− Не треба, − спішно мотаю головою, хоч і розумію, що навряд чи Арід насправді такими дурницями займатиметься. Але в мене зараз усі шаблони світобудови руйнуються, тож для розгулу моєї буйної фантазії є вагомі виправдання.

І нема чого так глузливо на мене поглядати. Сама знаю, що виглядаю боягузкою зараз.

− Добре. Можемо набрати свіжого соку і по обіді. Нам якраз вистачає до того часу, – легко погоджується куард, продовжуючи крокувати вперед, як невтомний енерджайзер. – Зробимо привал десь за годину. Витримаєш?

Не стану брехати, що анітрохи не втомилася. Втомилася, ще і як. Але я краще язика собі відкушу, ніж почну скаржитися і тим самим затримувати нас. Година – це не так багато. Тим паче, що моє бажання йти в тіні збулося, хоч і не в тому вигляді, в якому я думала. Але так навіть краще, мабуть. Під цими кам'яними брилами точно прохолодніше, ніж було б у тіні дерев.

– Витримаю, – повідомляю абсолютно впевнено.

Він чомусь зупиняється, повертається до мене і кілька секунд пильно вдивляється в обличчя, наче оцінюючи щирість моєї відповіді.

– Що? Я справді витримаю, – мені тепер теж доводиться зупинитись.

Підіймаю на куарда запитливий погляд. Ага, він мені, здається, не вірить. Зітхнувши, пояснюю:

– Я вже кілька років захоплююсь трекінгом, часто ходжу з друзями у тривалі походи пересіченою місцевістю і здатна об'єктивно оцінити свої сили. Тут, звичайно, умови трохи жорсткіші, через спеку. Але я йду без вантажу, зараз ми в тіні, так що обідній привал за годину – це чудово.

І я перша відновлюю рух, не чекаючи від Аріда відповіді, обминаючи його і крокуючи далі в заданому напрямку. І відчуваючи спиною пильний куардівський погляд. І не тільки спиною, якщо вже на те пішло. Я навіть ловлю його емоції. Хиже таке бажання там відверто переважає, від чого в мене навіть починає усередині щось тремтіти, зав'язуючись у тугий вузол.

І от тут уже мені раптом починає здаватися, що я й попою надто верчу, і взагалі... щось надто часто думаю про нього в такому ключі.

А мені воно потрібне? Ніскілечки. Не треба. З цими куардами треба вуха тримати нашорошеними. Мені з моєю безглуздою особливістю так точно. Розслабишся і миттю заміжня назавжди станеш. Попестилися, поцілувалися, обійнялися і досить. Треба викинути з голови всі безглузді еротичні фантазії про нього. Бо зась.

На мій полум'яний спіч Арід так нічого й відповідає, а незабаром обганяє, щоб знову йти попереду. Щоправда, в той момент, коли він проходить повз мене, я помічаю, як на його губах грає задумлива і загадкова якась посмішка. І чого б то? Знову мої думки читав? І не набридло йому?