Читати книгу - "Не мій мільйонер, Ірина Романовська"

Тепер він стоїть переді мною такий гарний, діловий, свіжий. Вже, мабуть, і забув, що в його житті була дівчина, на ім'я Аня Смірнова. Цієї ж миті наші погляди з Ігорем перетинаються. Ми завмираємо. Одночасно. Він перестає говорити, а я перестаю дихати. Побачивши затримку, замість нього починає говорити чоловік, що стоїть поруч. 

Ми, напевно, могли б дивитися один на одного ще довго, але Ігор першим відводить погляд. І більше на мене аж ніяк не реагує. Звертається виключно до мого керівника.

- Ходімо далі. Тут усе зрозуміло. 

Усі чоловіки зникають за службовими дверима.

Я ще якийсь час просто стою, не можу поворухнути навіть пальцями ніг. Заплющую очі, піднімаючи голову до стелі. Намагаюся усвідомити, що це було.

Довгоочікувана зустріч із Протасовим відбулася. Але чому Ігор удав ніби мене не знає? Навіть не хитнув головою. Чому? Прикро.

На щастя, довго мучитися припущеннями мені не доводиться. До рецепції підходить дівчина та починає розпитувати про те, скільки коштує зняти номер. Розповідаю їй усі, вручаю буклет. За відвідувачкою з'являється Валентина Альбертівна – наша прибиральниця. Жартівливо виганяє мене з робочого місця:

- Іди, кісточки свої розімни, а то так і приростеш до цього столу, Аню.

Користуючись цією хвилиною біжу до туалету. Тільки зараз зрозуміла, що від напруження не помітила, як сечовий міхур проситься спорожнити його. 

До біса, Протасова. Він забув і я забуду.

Мию руки та повертаюсь за стіл. Телефонний дзвінок.

- Добрий день. Готель «Жовтень». Рецепція. Мене звати Анна. Слухаю вас. – стандартне вітання відскакує від зубів, як на іспиті. Виявляється дзвонить постоялець із п'ятнадцятого номера, хоче дізнатися сьогоднішнє меню та замовити їжу в номер.

Поки розмовляю з постояльцем, то не помічаю, що ліворуч від мене відбувається якийсь рух. Мій погляд, як завжди, спрямований лише на вхідну зону чи зону ліфта. Тільки поклавши слухавку на місце, я розумію, що поряд стоїть Ігор і дивиться прямісінько на мене. Дивиться так само як тоді у кафе на курорті.

Він стоїть, милується. А я з кожною секундою відчуваю все більшу напругу. Спина автоматично випрямляється. Не можу відвести погляду. Знову потратила у вир його синіх очей.

Вирішую поводитися з ним офіційно, як і з будь-яким відвідувачем у готелі, але голос зрадницьки хрипить та видає мою невпевненість:

- Я можу чимось вам допомогти?

- Привіт, Аню! – вітається бадьоро, ніби ми з ним давні друзі.

- Анна Валеріївна! - прокашлявшись, поправляю його строгим голосом. А в самої руки тремтять, аби приховати це кручу письмову ручку сюди-туди.

- Ми можемо поговорити? – Ніби не помічаючи моїх інтонацій у голосі, так само спокійно цікавиться він.

- Я працюю, мені ніколи.

Так і хочеться послати його якомога далі на три веселі літери та гальмую себе лише тим, що поводитися так на робочому місці непрофесійно.

– Я побалакаю з твоїм директором. Упевнений, він не заперечуватиме.

- Ні. Я не хочу, щоб хтось знав, що ми знайомі, - Ігор скидає брови вгору в німому питанні. - Мені не потрібні плітки на роботі про зв'язок із практично одруженим чоловіком.- Перестаю смикати ручку, упираюсь руками в стіл. Намагаюся крізь очі показати свою байдужість. 

А як ти хотів, Протасов, щоб я тут перед тобою калюжкою розтеклася? Не бувати такому. Два тижні не з'являвся. Тобто ясно дав зрозуміти, що ми одне одному ніхто.

- О скільки ти закінчуєш? – ігнорує мою шпильку Ігор.

Не знаю, чим я керуюсь, але відповідаю правду: 

- Завтра о дев'ятій ранку.

– Я приїду за тобою. Нам треба поговорити. - Не чекаючи  на мою відповідь, Протасов розвертається та йде геть із готелю.

- Ні, ти глянь на нього. – звертаюся я вже до пустої зали. Від напруги я б'ю долонями по столу, - заїде він. А мене запитати не треба, чи я цього хочу? Може, не хочу? Звісно ж не хочу!

Невдоволено продовжую бурчати та сипати прокльонами в порожнечу. Сідаю знову на стілець.

- Нехай котиться лісом до своєї нареченої. Бачила я ті фотографії, де він з нею в ресторані цілується. Козел він, ось хто! Нехай тільки спробує мені запропонувати стати його коханкою. Огрію чимось, що буде під рукою. Усе. Вирішено. Послухаю промову цього нахаби та плюну йому в обличчя за такі пропозиції.

- Ти чого це тут зібралася плюватися, Ань? Я ж тільки підлогу промила. 

від несподіваного вигуку Валентини Альбертівни, здається, я підстрибую до самої стелі. Щоки заливаються фарбою. 

Боже, як соромно.