Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

Здається доречним, що цей проєкт почався в одному відомому нью-йоркському готелі «Челсі», тому розсаднику справжнього й фальшивого генія, а закінчився в іншому, за пів світу звідти. Але чути, як замість дорожнього руху по далекій 23-й вулиці, що живе в моїх теплих спогадах, за кілька ярдів за вік­ном реве Індійський океан, який батожить мусоном, все одно дивно.

На згадку: 18 вересня 1996 року

Я з глибоким жалем дізнався — буквально під час редагування цих подяк — що Сиріл Ґардінер кілька годин тому помер. Мене частково втішає те, що він уже бачив наведену вище подяку, і вона йому дуже сподобалася.

Прощання

Девіз «Ніколи не пояснюй і не перепрошуй» може бути чудовою порадою для політиків, голлівудських продюсерів і промислових магнатів, але письменникові слід обходитися з читачами з більшою люб’яз­ністю. Отож, хоч я й не маю жодного наміру за щось перепрошувати, мабуть, складне походження квартету «Одіссей» вимагає певного пояснення.

Усе почалося на Різдво 1948 року — так, 1948! — з оповідання на 4 000 слів, яке я написав на конкурс, влаштований Бі-Бі-Сі. «Вартовий» описував знахідку невеликої піраміди на Місяці, встановленої там якоюсь чужинською цивілізацією чекати появи людства як виду, що опанував подорожі за межі власної планети. А до того, як припускалося, ми були б надто примітивні, щоб нами цікавитися[4]. У Бі-Бі-Сі відхилили мій скромний твір, і він не публікувався ще майже три роки, аж до першого і єдиного (навесні 1951 року) випуску «10 фантастичних оповідань» — журналу, що, як іронічно коментує «Енциклопедія наукової фантастики», «насамперед запам’ятався арифметичною помилкою (бо містив 13 оповідань)».

«Вартовий» залишався в небутті понад десятиліття, поки Стенлі Кубрік не зв’язався зі мною навесні 1964 року й не спитав, чи нема в мене ідей для «міфічного» (тобто на ту пору ще не створеного) «хорошого науково-фантастичного фільму». Під час наших численних мозкових штурмів, як переказано в «Загублених світах 2001» (Сіджвік і Джексон, 1972 рік), ми вирішили, що терплячий спостерігач на Місяці може стати непоганим відправним пунктом нашої історії. Врешті-решт, він зробив набагато більше, коли десь у ході фільмування еволюціонував від піраміди до тепер знаменитого чорного моноліту.

Щоб мати правильний погляд на «Одіссею», слід пам’ятати, що, коли ми зі Стенлі почали планувати те, що між собою називали «Як була завойована Сонячна система», минуло лиш сім років Космічної епохи, і жодна людина ще не віддалилася від рідної планети більше ніж на сотню кілометрів. Хоч президент Кеннеді й оголосив, що Сполучені Штати мають намір висадитися на Місяці «в цьому десятилітті», для більшості людей це й надалі мало здаватися далекою мрією. Коли холоднючого дня 29 грудня 1965 року трохи на захід від Лондона[5] почалося фільмування, ми навіть не знали, який вигляд місячної поверхні зблизька. Тоді ще боялися, що першим словом астронавта, який висадиться на її поверхню, буде «Допоможіть!», коли він з головою зникне в схожому на тальк шарі місячного пилу. Загалом наші здогадки доволі непогані: тільки той факт, що наші місячні пейзажі зазубреніші, ніж справжні, — їх цілі еони шліфувало метеоритним пилом, — вказує на те, що «2001» знімали в доаполлонівську епоху.

Звісно, сьогодні здається сміховинним, як ми могли уявляти велетенські космічні станції, готелі «Гілтон» на орбіті й експедиції до Юпітера так скоро — в 2001 році. Тепер важко усвідомити, що тоді, у 1960-х, озвучувалися серйозні плани про бази на Місяці й висадку на Марсі — до 1990 року! У студії Сі-Бі-Ес одразу після запуску «Аполлона-11» я справді чув, як віцепрезидент Сполучених Штатів у запалі проголосив: «А тепер треба летіти на Марс!».

Як виявилося, йому пощастило, що він не потрапив до в’язниці. Той скандал, плюс В’єтнам і Вотергейт, — це одна з причин, з якої всі ті оптимістичні сценарії так і не були втілені.

Коли 1968 року фільм і книжка «2001: Космічна одіссея» побачили світ, можливість продовження ще не спала мені на думку. Але 1979 року справді відбулася місія до Юпітера, і ми отримали перші близькі знімки велетенської планети та її дивовижної родини супутників.

Космічні апарати «Вояджер»[6], звісно, летіли без екіпажів, але надіслані ними зображення перетворили те, що раніше було просто світлими цятками в найпотужніших телескопах, на справжні — й цілком непередбачувані — світи. Безперервні виверження вулканів на Іо, багаторазово побита метеоритами поверхня Калісто, дивно окреслений ландшафт Ганімеда — ми ніби відкрили цілу нову Сонячну систему. Спокусі дослідити її було неможливо опиратися — звідси й «2010: Друга одіссея», яка дала мені можливість з’ясувати, що трапилося з Девідом Боуменом після того, як він прокинувся в тому загадковому готельному номері.

1981 року, коли я почав писати нову книжку, ще точилася холодна війна, і я відчував, що ризикую не знайти розуміння, — а також наразитися на критику, — зображаючи спільну американсько-російську місію. Я також підкреслив свою надію на майбутню спільну працю, присвятивши роман нобелівському лауреатові Андрію Сахарову (тоді ще в засланні) і космонавтові Олексію Леонову — який, коли я сказав йому в «Зоряному містечку», що на його честь буде названий корабель, вигукнув з типовим запалом: «Ну, тоді це буде хороший корабель!».

Мені й досі здається неймовірним, що Пітер Гаямз, знімаючи прекрасну кіноверсію в 1983 році, зміг використати справжні наближені знімки супутників Юпітера, отримані в місіях «Вояджерів» (деякі — після помічного комп’ютерного опрацювання в Лабораторії реактивного руху, джерелі оригіналів). Однак від амбітної місії «Галілео» чекали ще кращих зображень, бо апарат мав оглядати головні супутники детально і впродовж кількох місяців. Наші знання цієї нової території, раніше отримані зі стрімкого прольоту, мали неймовірно розширитися — тож я не мав би виправдання, якби не написав «Третьої одіссеї».

На жаль, дорогою до Юпітера сталося дещо трагічне. Запуск «Галілео» з космічного шатла був запла­нований на 1986 рік, але катастрофа «Челленджера» перекреслила ту можливість, і скоро стало ясно, що нової інформації про Іо, Європу, Ганімед і Калісто ми не отримаємо ще принаймні десять років.

Я вирішив не чекати, і повернення комети Галлея до внутрішньої частини Сонячної системи (1985 року) дало мені невідпорно спокусливу тему. Її наступна поява в 2061 році була б хорошим часом для третьої одіссеї, але я не був певен, чи здам книжку вчасно, то попросив у видавця доволі скромний аванс. Я з глибоким сумом цитую присвяту до книжки «2061: Третя одіссея»:

ПАМ’ЯТІ ДЖУДІ-ЛІНН ДЕЛЬ РЕЙ,

ВИНЯТКОВІЙ РЕДАКТОРЦІ,

що купила цю книжку за один долар,

але так і не дізналася, чи варта вона тих грошей.

Очевидно, що серія з чотирьох науково-фантастичних романів, написана за понад тридцятирічний проміжок часу, коли сталися дивовижні прориви в технології (особливо в дослідженні космосу) і політиці, ніяк не могла бути взаємосумісною. Як я написав у передмові до «2061»: «Так само, як «2010» не була