Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

Валькуй казав, що Парамон в аеропорту ще відтоді, як самі лише «драбинки» літали, але Валькуй не той чоловік, якому можна вірити, кепкує, звісно. Він би уже доскуб Парамона, аби хлопці не заступалися. Степан Джулай, вантажник, так тільки бровою поведе, і Валькуй відразу язика прикусить. Спробуй, скажи Джулаєві слово впоперек — мокре місце зостанеться.

А Парамона Степан любив: не вмів хлопець на чужих плечах виїжджати, і своєї роботи не цурався, й іншого підмінить, як треба.

Траплялося, що підміняли й Парамона. Це якщо його зміна припадала на той день, коли баскетбольна команда «Буревісник» приймала когось у себе вдома. Тоді Парамона ще зранку мучила сверблячка, і він обіцявся віддячити вдвічі тому, хто стане за нього, — так боявся проґавити той баскетбол. Бувало, пропускав і футбол, і хокей, а як тільки грав «Буревісник», то вже неодмінно побачиш у Палаці спорту й Парамона. Його здалеку видно: хоч і маленький, зате ж он форма яка в літачках.

Та якби Степан Джулай чи ще хтось із їхніх прийшов на баскетбол, то не впізнав би тихенького Парамона. Чоловічок мінявся на очах, ставав крикливим і задерикуватим, як півень, ти йому слово, а він тобі десять, гарячий — не зачепи. Сидів завжди в першому ряду, ближче до лави тренерів (як він квитки діставав — ніхто не знає), і коли на майданчик виходили хлопці-гулівери, Парамон вставляв у рот пальці й так свистав, що куди тому Солов’ю-Розбійнику. Щоки надималися двома м’ячиками, між ними аж потопав носик-барабулька.

— Охрім! — кричав Парамон до тренера «Буревісника» Охріменка. — Давай Гору на них! Де Гора? — так уболівальники називали центрового Горенка.

Усі дивувалися, як галасує цей карлик у льотчицькій формі — чи не оглухнув він під свист лайнерівських турбін? Але підбадьорювали:

— Правильно, Шланга! Підкажи йому!

«Шланга» — так вони прозивали Парамона, бо кожен же відомий чоловік мусить мати якесь прізвисько, он і баскетболісти мають. І сталося ж те на футболі, але хтось переніс вістку й сюди, в Палац спорту. Одного разу котрийсь із наших футболістів цілив у порожні ворота, але влучив, як це найчастіше буває, у штангу, і вражений Парамон зненацька вигукнув на весь стадіон: «Шланга!» Чи язик йому якось спорснув, чи само воно вирвалося оте «шланга» замість «штанга» — хто його знає, але ж людям тільки дай: довкола вибухнув регіт, і слово навіки причепилося до Парамона. Може, через ту «шлангу» дехто й здогадався, що Парамон ніякий не льотчик, а невідь-хто — із шланга аеродром поливає абощо.

Прізвисько на футболі пристало, однак мова не про футбол, понад усе Парамон любив «баскет», він жити не міг без цих гуліверів, майже удвічі вищих за нього. А центровий Гора був богом для Парамона. Бо як інакше, якщо він мав зросту два двадцять і вирішував долю кожного матчу.

— Гора! — кричить-надривається Парамон. — Ану втри цим кацапам носа!

Відомий на весь світ центровий на Парамонові крики й вухом не веде, хоч цей писклявий голос, мабуть, йому знайомий. Може, десь на зарубіжних турнірах Горі навіть не вистачає цього відчайдушного голосочка, але ж не був би він зіркою, якби оглядався на кожного, хто гукає його на трибунах.

Та на радощах всяке буває. На радощах і Гора забуває, що він бог, і тоді опускається на землю, щоб стрибати до неба.

О, що то за гра була! Матч сторіччя, звичайно, та ще й сталось на ньому таке, що Парамона після того як підмінили. Не впізнати було Парамона, наче він заново на світ народився, і народився на голову вищим. Носик-барабулька задерся, і в плечах поширшав, і ходить із підстрибом, а одного разу так розперезався, що натякнув Валькунові, ніби його пиво водою розведене.

— Ти що! — визвірився Валькуй. — Та я тебе...

— Ша! — перебив його Парамон. — Ти Гору знаєш?

— Яку гору?

— «Яку», «яку», — перекривив Парамон і повернувся до Валькуна спиною. — Бачили такого грамотія? — показав на буфетника великим пальцем через плече. — Він Гору не знає. Пиво качати із діжки навчився, а найбільшого баскетболіста світу не знає.

— Це ти про Горенка? — здогадався Валькуй.

— Для кого Горенко, а для кого й Гора, — багатозначно сказав Парамон. — Це мій друг, ясно? Він за мене кому хоч в’язи скрутить. Так що мовчи. Краще налий ще кухоль, бо щось не бере твоє пиво.

Парамон узяв кухля, підсів до веселого гурту, а Степан Джулай, підморгуючи до мужиків, попросив:

— Ану, Парамоне, розкажи, як ти нашу команду виручив!

— Я ж вам уже сто разів розказував, — Парамон щиро дивувався людській забудькуватості, але видно було, що готовий розказувати і сто перший раз. Очка його загорялися.

— Та не всі ж чули, — підохочував Степан.

— Ну хіба що...

І Парамон починав розповідати чистісіньку правду, але ніхто не вірив йому, бо сталося все після того, як по телевізору матч закінчився. По телевізору закінчився, а в Палаці спорту — ні. І про це тепер всім відомо, прочитали в газетах, однак, як там було все насправді, знав лише Парамон.

Тоді «Буревісник» зустрічався з грозою усіх європейських команд — італійським «Атлантиком». Виграй — і кубок у кишені, і знай наших!

Що творилося в Палаці спорту! Забиті трибуни жили одним подихом, то був якийсь нечуваний оркестр людських голосів, що акомпанував грі своєї команди, і диригентом того оркестру був Парамон.

— Шланга, давай! — кричали зусібіч. — Підкажи там Горі, нехай візьме верхи, а то водиться, як пацан.

— Шлангу на поле!

Парамон не ображався тоді ні на «Шлангу», ні на що, він увесь був там, на майданчику, біля Гори; бігав разом із ним, віддавав Горі паси, прикривав його корпусом од нахабних італійців, і коли Гора вкинув перші два очка, Парамон обійняв його за гарячі плечі й вигукнув: «Виймай!» Гора потиснув Парамонові руку і, змахнувши піт із чола, побіг на свою половину майданчика, бо все ще тільки починалося.

«Атлантик» виявився міцним горішком, мало не всі