Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих"

“Чому, — думав Клосс, — мало б щось статися?” Адже він уже три роки офіцер розвідки, а кожен тиждень приносить нові випробування, збагачує новими знаннями, які вчать уникати пасток, що чигають на нього. Йому не можна помилятися, помилка означала б тільки одне — загибель. Не тільки кінець життя — в двадцять чотири роки на це не дуже зважаєш, — а й кінець роботи, наслідки якої, на перший погляд мізерні й незначні (не щодня трапляється Майєр і його плани!), наближають кінець війни. Філіп — добрий напарник, його досвід конспіративної роботи допоміг їм організувати велику мережу, розплутати яку майже неможливо. Лишається тільки випадковість, а Клосс надто довго працює в розвідці, щоб допустити це.

Він відігнав невеселі думки й натис кнопку дзвінка під емальованою табличкою дантиста. Відчинив йому хтось із пацієнтів, які сиділи у вітальні, й одразу ж відсахнувся, побачивши німецьку форму.

— Danke,[21] — сказав Клосс.

Він сів на вільному стільці. Чоловік з пов’язаною рушником щокою відсунувся, хоч місця й так було досить. У вітальні сиділо з десять осіб.

“Філіп, мабуть, непоганий зубний лікар. Де він цього навчився? — подумав Клосс. — Адже половину свого довоєнного життя одсидів у в’язниці. Ну, може, не половину, але кілька років напевно таки одсидів.”

Люди мовчали. Клосс звик до цього, знає, що це його мундир відібрав у них мову. Охоче скинув би його зараз, побалакав би з цими людьми, послухав би анекдотів про “великого фюрера”, довідався б про успіхи англійців і росіян, про поразку японців на Далекому Сході і про дурощі Муссоліні. То нічого, що в цих розповідях було б багато перебільшення й оптимізму, тут ідеться не про правду, принаймні не про цей варіант правди. У мовчанні й поглядах, які вони нишком кидали на нього, Клосс відчував невидимий мур між собою й цими людьми, блідими й виснаженими, і хоч знав, що так мусить бути, що до кінця війни приречений носити цей мундир і бути самотнім, це його не втішало.

— Хто далі? — спитав чоловік у білому халаті й тільки тепер помітив німецького офіцера. — Bitte, bitte, Herr Offizier,[22] — мовив він і, впускаючи до кабінету обер-лейтенанта Клосса, безпорадно розвів руками, ніби хотів сказати пацієнтам: “Самі знаєте: не можу інакше”.

— Я б сам охоче покопирсався б у нього в зубах, — сказав чоловік з підв’язаною щокою, коли за лікарем зачинилися двері. На обличчях решти пацієнтів майнула легенька усмішка.

4

Покер, в який вони домовлялися зіграти, був, звісно, тільки приключкою до зустрічі. Спорожнивши кілька пляшок, ніхто з німецьких офіцерів, що зібралися в претензійному салоні пані Ірміни Кобас, не мав охоти грати в карти. Зрештою, пані Кобас і не приховувала, що цих кілька пляшок то лише вступ, що справжня пиятика тільки тепер починається. Вона кружляла між молодих офіцерів, сяючи усмішкою. її вечірня сукня мала занадто великий виріз на грудях, однак не настільки, щоб хтось міг подумати, ніби пані Кобас переступила межу, яку дозволяють правила дрібноміщанської пристойності. “Я трохи легковажна, але вельми пристойна жінка”, — наче підкреслювала вона своєю сукнею.

Гайбель якусь мить дивився на неї. Він по-своєму любив цю жінку, з якою мав щось спільне. Звичайно, їхні інтереси були не зовсім легальні, та й не такі, що могли б скомпрометувати шефа місцевого гестапо. Адже жодна інструкція таємної політичної поліції не забороняє проникати в певне польське середовище, тож, часом, задля добрих взаємин, потрібно зробити й якусь послугу… Незначну, звичайно. Боже мій! Райбель був досвідченим офіцером поліції, і його не так легко спіймати на чомусь компрометуючому. А якщо хто й вийшов завдяки пані Кобас із темних підвалів сільськогосподарської школи, де вже три роки міститься місцеве гестапо, то, напевно, це не був страшний ворог райху, хоча, щоб набити ціну, треба було іноді в цьому переконувати.

Гайбель усміхнувся, глянувши на рум’яну, розпашілу від ковтка коньяку Ірміну Кобас. що саме ставила платівку з сентиментальним танго, озиваючись то до одного, то до другого молодого офіцера, покрикуючи на опецькувату служницю, яка всунулася в кімнату, несучи супницю з паруючими фляками. Дивлячись на стіни, обвішані картинами Фалата і Коссака, він думав, що ці затягнуті в мундири й гомінливі шмаркачі мають парадоксальний вигляд на тлі цього салону, де гарні речі стоять поруч з безглуздою дрібноміщанською гидотою — витончений профіль дівчини, намальований якимось художником дев’ятнадцятого століття (Гайбелеві од випитого коньяку вже ліньки було встати і прочитати підпис автора), а обіч нього грубої роботи сувенір із Закопаного чи Криниці: сумний гураль з піднятим топірцем.

— Порожня чарка! — вигукнула пані Кобас. — Я хутко!.. — Вона побігла до буфета по пляшку, а Гайбель подумав, що хоч пані Ірміна свої тридцять відсвяткувала ще до війни, але вона й досі зовсім… ну, зовсім…

— Чи не пошукати б нам затишнішого місця? — спитав він, невдоволено позираючи на молодих обер-лейтенантів, які затягли вже пісню про Волгу. Це означало — невдовзі вони валятимуться під столом, а тверезіші гайнуть у місто шукати жіночого товариства. Пані Ірміна привітно усміхнулася. Гайбель підвівся, взяв її попідруч і вивів з кімнати, так ніби все тут було йому добре знайоме. У маленькій кімнаті, де вони, нарешті, всілися, він запримітив змайстрований у стилі рококо годинник, що стояв, на комоді, обдивився його, смикнув за шнурочок і почув мелодійний дзвін.

— Я захоплений вашим смаком, Ірміно. Це, мабуть, чимало коштувало.

— Родинна реліквія, — усміхнувшись, відповіла вона.

— Тоді у вашої родини був гарний смак. Якщо ви матимете колись щось подібне… — сказав він і збагнув, що пані Ірміна Кобас зробить усе, аби ця пам’ятка потрапила до його рук, бо дружба з шефом гестапо дає їй змогу зібрати значно більше таких “родинних пам’яток”, ніж їх могло б вміститися в цій п’ятикімнатній міщанській квартирі.

— Тож повернімося до наших інтересів… — заговорив про інше Гайбель.

— Скільки? — запитала, мружачись, пані Ірміна.

— Я перевірив. Це багаті люди.

— Війна завдала шкоди навіть багатим. То як?

— Ви знаєте ціну таких послуг, — мовив Гайбель. — До того ж посада чоловіка цієї пані… Ну, скажімо, десять тисяч злотих і двісті доларів, люблю круглі цифри.

— Більшість чоловіків, оскільки я непогано знаю цю стать, — усміхнулася пані Кобас, і цей усміх мав переконати Гайбеля, що вона таки добре знається на них, — не дала б і щербатого мідяка. А граф хоче заплатити, одначе стільки справді не може. Та й