Читати книгу - "Сад забутих плодів"

Плач дудука, цього традиційного вірменського інструмента, ринув на мене, коли я виходив із петербурзького ресторанчика, куди мене запросили. Грав старий чоловік, який навмисне прийшов до цього закладу, щоб мене вшанувати. І вступив у плетиво цих тендітних мережив, якими тремтіло й уболівало вологе повітря, що виходило з інструмента. Усе моє єство перетворилося на молитву, на страждання й поривалося просити пробачення примітивним звуком, майже белькотанням, аж доки бринітиме протяжне зітхання, мерхнучи разом із подихом.

Я збирав ці звуки настільки уважно й напружено, що сів поруч із музикантом і дозволив цим плачам дудука проникнути туди, у пам'ять, де зберігаються звуки мого дитинства.

[…]

Маленька вітрина на першому поверсі будинку, де Бродський прожив із дитинства аж до часу, коло його вислали з Росії, завжди стоятиме мені перед очима. То був світ пилу і старих ляльок, виставлених на огляд для людей, готових зачаровуватися. За кілька секунд по тому я ввійшов у старий будинок, щоб відвідати квартиру, де поет жив зі своїми батьками. Лабіринт занедбаних маленьких кімнат, де мешкали кілька родин, і їхня загальна кухня. Я сів там з надією, що хтось спроможеться відкрити для відвідин це місце, сповнене спогадами.

Часу вже минуло понад місяць, і я витаю думками у Вірменії. Мене приваблюють ці розкішні світи монастирів, зведених зі світлого туфу, а інші — темніші. У цій тиші й чекаю. Я впевнений, що з часом вони зупиняться, дикі й підозріливі звірі навколо мене. Я хочу прожити цю самоту, щоб мати безладні стосунки, сигнали, які оповідають про темні й таємничі потреби. Я не передбачав, що знов до мене повернуться ті місця молитви в глибині розбитих доріг і сонні тварини, які виходять на асфальт, бо там їм менше допікають мухи, оси й ґедзі. У тих місцях тиша — це не просто відсутність галасу, а зустріч, велика настільки, що вам перехоплює віддих і ви вбираєте в себе нерухомість світу, що замкнувся у своїх думах, перетворюючись на природу.

[…]

Будинок відпочинку Лікані стоїть у лісах Грузії, що тягнуться вздовж Кури. Я перебував там короткий час, одужуючи, коли Грузія була радянською республікою. Я блукав там асфальтованими доріжками парку. Я сидів на лавочках під велетенськими каштанами та липами. Чекав, коли проїде невеликий поїзд на три вагони за Курою, під горою, порослою соснами до самісінької верхівки. Вода бігла, як зазвичай, в Азербайджан, щоб заповнитися лососем, який утікає з Каспійського моря, готовий відкладати ікру в прісній воді.

Я голий у ванні з теплою водою, насиченою киснем, який лоскоче тіло, як своєрідний електричний масаж, і має заспокоювати.

Так мені говорить молода медсестра, споглядаючи ліс у широкі шибки. Час процедури відмірює невеличка клепсидра, що містить піску на 10 хвилин. Сьогодні клепсидра зупинилася на чотирьох хвилинах. Медсестра приходила кілька разів, перевіряючи її. Вона говорила й усміхалася до мене. Але я не розумію. Ясна річ, ми обоє намагалися з'ясувати, чому заблокувало пристрій. Пісок відмовлявся збігати вниз. На те не було конкретних причин. Медсестра показала мені невеличкий пристрій, щоб я сам перевірив. Повсякчас вона також нахилялася до кранів, регулюючи температуру на належному рівні. Кисень пощипував мене по всьому тілу. Так, наче мене намірялися залоскотати. Жінка стурбовано подивилася на мене. Раптово вона занурила руку у ванну.

Описати грузинку може видатися найпростішим у світі завданням, оскільки риси її часто бувають виразними й чіткими. Але завжди є ризик дуже поверхового портрета. У грузинській жінці часто є жест короткозорості, тобто легке примружування очей, аби створити дистанцію між вами й нею, але дистанцію не в метрах, а радше — у днях або роках: якби жінка насилу вас упізнавала, коли ви з нею вже одружені. За першої зустрічі з грузинською жінкою вам завжди видається, що ви вже десь бачилися — чи то мимохідь, чи то вві сні, тому ця гра в короткозорість не дозволяє їй шукати в пам'яті перші образи давнього знайомства.

Старий Василій носив на голові кашкет від давнього — до 1920 р. — однострою залізничників: чорний, із жорстким дашком, із масними плямами на берегах, якими кашкет торкався голови. Червона сорочка навипуск і темно-сині штани, а поверх сорочки — жилет, що застібався на тридцять металевих гачків. Він сам або вдвох із дружиною кроїли й шили весь одяг, який носили. Зрештою, так робили їхні сільські родини в часи, коли харчувалися тричі на тиждень супом із трав. За винятком однієї неділі на рік, на яку припадало велике релігійне свято. Вони жили разом із кіньми та іншими домашніми тваринами, а деякі з їхніх мудреців уже передрікали, що прилетять металеві птахи, які одним колом зможуть звести докупи двох братів, які перебувають за сотні кілометрів один від одного. Коли почалися заворушення, спричинені революцією, розраду вони знаходили в молитвах, отриманих від батьків — нечисленних членів спільноти Войовничого Духа. Унаслідок тривалих переслідувань майже всі традиційно неписьменні; молитви передавалися від батька синові усно. Навіть упродовж 14-річного ув’язнення по таборах Василій вряди-годи втішався молитовними піснями, які повторював навстоячки при стовбурі дерева, сховавши голову серед листя. Він мусив стерегтися, бо саме через оцю свою віру зазнав депортації та репресій. Я попросив його продиктувати мені одну з його улюблених молитов.

Він говорив до мене, уникаючи дивитися в обличчя, адже боявся клієнтів санаторію, які постійно прогулювалися каштановою алеєю, яку Василій замітав щоранку з шостої до дев’ятої. Я сів на лавку й записав перший вірш молитви. Другий вірш — одразу по тому, як проїхала машина, що привезла в санаторій першого секретаря компартії Грузії. Третій — поблизу річки, де Василій чекав жінок із кухні, що віддавали йому мішечки з черствим хлібом. Аж тоді він повернувся до мене, і повіки його тремтіли.

— Та скажіть направду, дідусю, ви боїтеся?

— Так, трохи є.

Старий ледь повів світлими очима на благородному обличчі мушкетера з довгими сивими вусами, що кінчиками сягали вух.

Тоді він нічого більше не сказав. А я проїхався з ним автобусом до села