Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Посол мертвих 📚 - Українською

Читати книгу - "Посол мертвих"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Посол мертвих" автора Аскольд Мельничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 45 46 47 ... 58
Перейти на сторінку:
таємниця — її знають мільйони людей.

У його голосі не було фанатичного надриву, хоча він і дивився не на мене, а кудись поза моє ліве плече.

— Можна, я тобі розповім? Ти не проти? Мені то нічого, але треба ж комусь розповісти.

— Звичайно, розкажи.

— Я бачив у вікні напіводягнену жінку. На мене ззаду кинулася змія, а потому відсахнулася. Так, змія, — повторив він. — І чорний чоловік із валізою виходить із поїзда на якійсь глухій станції. Отаке…

— І все?

— Таке я бачив. А потому прийшов у таке місце всередині мене, де суцільне світло. Тобто вибухи. Екстаз, крутизна. А звідти я вийшов із трьома речами: Бог — усюди, та про Нього нічого не можна дізнатись, а хто каже, що може, той брехун; і, знаєш, оте, що завжди, про кохання. А решта? Політика. Просто, їбать, політика.

Він розійшовся.

— Не треба мені було про це говорити, — додав він.

— Чому?

— Нічого казати, — раптово знеохотившись, знизав плечима Алекс, і я перестав його про це запитувати.

А тоді:

— Ти віриш у Бога?

— Не знаю, — відказав я.

Мені захотілося курити.

— Почитай містиків.

— А чим вони тобі допомагають?

У сусідній кімнаті пролунав крик: «Убий верблюдів на хуй!»

— Оцього в Інституті бракувало.

Я захотів сказати, що не лише цього, а й, приміром, здорового глузду.

— Серж лише про політику говорить. Неначе, крім влади і стосунків із нею, немає нічого важливого.

Він казав це в цілком повсякденній манері. Достоєвський-молодший.

Урешті-решт я спитав:

— Ти з Адою говорив, пезано?

Він опустив погляд.

— Не казав про це, так?

— Ніку, я її вже понад рік не бачив. Вона мені листи пише. Іноді я їх навіть не читаю. Коли повертаюся додому, мені там лише хріново стає. Я нічого ніколи не міг придумати, що для них із Віктором зробити. Крім дітей. Я знаю, що їй би це сподобалося. Тільки не певен, що сам до того готовий, — він змусив себе посміхнутися.

— Хочеш, я їй зателефоную?

Алекс замислився. Вечірнє світло просочувалося крізь запилюжені пластикові жалюзі. Надворі місто просто палало. У лікарні в кондиціонованій тиші все поступово застигало. Ми були наче харчі в холодильнику, наш природний розклад стримувався, сповільнювався.

— Ні, — вирішив Алекс. — Я розумію, ти подумаєш, що я до неї погано ставлюся…

— Я такого ніколи не казав.

— Ти не знаєш. Просто не уявляєш, як це. Тут після Ґроув-стрит просто «Середземноморський клуб»[18]. Я знаю, тобі її шкода. Вона тобі теж дала ту дурнувату історію від Антона почитати, правда? Вона всім її дає. А хто знає, правда там чи ні? Я точно не знаю. А ти? Фашисти. Ти ці штуки знаєш. Усі ці українські заморочки. Вони всіх трахали, всі їх трахали, а тепер нас трахають їхні спогади!

У його очах палала самозненависть. Я розумів, що він має на увазі: «українські заморочки» — річ така заплутана, важко відокремити правду від вигадки і вирішити, в чию правду вірити. Найліпше вже повністю забути.

Сал знову запливла до почекальні.

Я встав.

— Телефонуй, — сказав я і пішов коридором до ліфта, залишаючи Алекса самого в лісі спроб самогубства та лютих сновид.

Алекс міг виписатися за тиждень. А що далі? Як він себе утримуватиме? Яке життя собі влаштує?

Я не мав часу гадати, а він не клопотався тим, аби зі мною сконтактуватися.

Минули роки, доки я знову почув його голос. Пам’ятаю, це сталося, коли я щойно повернувся з конференції, на якій усе-таки почав зустрічатися з Шеллі, й цей процес виявився значно бурхливішим, аніж я міг собі уявити. Попри всі складнощі, я відчував піднесення: мене немовби підхопив висхідний потік, як це інколи буває в житті, — за бажання можна здатися на його волю і чекати, куди тебе принесе.

В Алекса знову стався нервовий зрив. Цього разу він був у Вермонті, на приватній фермі у Барнеті під Сент-Джонсбері, і я прийшов його провідати там якось після обіду наприкінці весни, коли на деревах зеленіли свіжі листочки.

Я побачив його здалеку: він чекав на мене біля ґанку великого синього вікторіанського будинку. День був чудовий, і здавалося, що дуби простягають гілки, обнімаючи повітря.

Стоячи під сходами, Алекс здавався меншим на зріст, аніж він був. Він горбився і тримав руки перед собою, наче богомол. Його обличчя, колись таке живе, тепер схудло і напружилося від тривоги. Вусів уже не було. Та, коли я підійшов, він радісно всміхнувся, розкинув руки і пригорнув мене. Я присягнув собі ніколи надалі про нього не забувати.

Лікування відбувалося за експериментальною програмою. Пацієнти спали в кімнатах без шибок — лишалися тільки жалюзі. До кімнати впускали кілька десятків в’юрків і папужок.

Алекс жив у пташнику.

Він запросив мене до себе. Я стояв біля нього і дивився, як повітря розтинають крикливі веселки.

З темним і самозаглибленим обличчям, він курив цигарку за цигаркою.

— Їм це нічого, — сказав він.

Я не питав, хто платить за лікування.

Якась пташка сіла на лампу у формі голуба, що стояла на кавовому столику, — біля неї лежало розсипане насіння. Інша купалась у чашці з водою, залишеній у раковині.

— Старий карибський спосіб лікування від доктора Волкотта, — пояснив Алекс. — Спочатку важко заснути. Хтось видасть звук — а вони як зашумлять, як розкричаться — моментально, наче хто газ підпалив. Але все одно вони класні.

Пташки щебетали і пурхали навколо, а ми з годину сиділи в кімнаті й розмовляли про Блек-Понд. Про Аду я не згадував. Алекс розпитував про Бостон, я переказував йому, як відбуваються праймеріз президентських виборів.

Після численних пауз я нарешті підвівся і пригорнув його знову, запевнивши, що він одужає і ми побачимось у місті.

Дорогою я зупинився біля реєстратури і залишив там для Алекса конверт із грошима. Я ще навчався, і сума була мізерна.

Алекс став тим другом, котрого ти радий чути, аж доки згадаєш, чого, власне, ви рідко бачитеся. Він зателефонував, коли померла моя мати, а на похорон так і не прийшов. Я надіслав йому листівку, коли одружувався. Він відписав, привітав нас. Приблизно рік тому він зателефонував у неділю вранці — й ми проговорили майже годину. Я розповів йому про Шеллі, про мою роботу. Він неначе був задоволений. Сказав, що живе в ребцентрі в Сомервіллі, миє посуд у дорогому ресторані. Не нарікав. Так жила і його мати. Ми поговорили про Аду, й він сказав, що намагається з нею подружитись, але процес просувається повільно: він приїжджає, вони сваряться — щоразу через одне

1 ... 45 46 47 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Посол мертвих», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Посол мертвих"