Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

У його арсеналі були всі мислимі та немислимі хитрощі. То він пускав у хід плащ, відбиваючи ним удари та осліплюючи суперника. То ставив воїнам підніжки. То хапав суперника за п'ястки й щосили викручував, і той падав, навіть не встигнувши вступити у двобій.

Так ми заволоділи ще одним майданчиком. На рукаві у Блейза проступила кров, але він усміхався, мов нічого не сталось. У воїнів Еріка, які стояли за тими, що їх наліво й направо косив Блейз, обличчя були попелястого кольору, і Блейзові це явно додавало сил. Гадаю, й моя присутність не кращим чином діяла на ворога, і, бачачи, що, у разі чого, я стану гідною заміною своєму братові, вони нервували.

Їхні страхи росли та сковували їхні рухи. Згодом я дізнався, що їм уже було відомо про битву на морі.

Розчищаючи шлях, Блейз досягнув наступного майданчика, звільнив його від ворогів і продовжив сходження на вершину. Хто б міг подумати, що він зможе стільки пройти! Боюся, мені таке було б не до снаги. Я досі не бачив такої фантастичної фехтувальної техніки та фізичної витримки, якщо не брати до уваги подвиг Бенедикта, коли він утримував перевал над Арденами проти місячних вершників з Генешу.

Тим часом я зауважив, що Блейз, попри всю свою перевагу, починає здавати. Як же його підтримати, замінити, дати йому змогу віддихатися?

Однак наразі я нічим не міг допомогти, тож просто йшов за ним, як тінь, і лише благав долю, щоб наступний удар не став для нього останнім.

Я знав, що сили покидають його тіло. Від того місця, де ми зараз були, до вершини залишалося не більше сотні футів.

І раптом я відчув, що Блейз став мені близьким, як ніколи. Він не просто був братом — він бився заради мене. Я сумніваюся, що Блейз мав сильну впевненість у перемозі, однак він продовжував битися... щоб у кінцевому підсумку розчистити мені дорогу до престолу.

Він убив ще трьох супротивників, але меч його рухався з кожним разом повільніше. Дійшовши до четвертого, він бився добрих п'ять хвилин, перш ніж порішив і його. Я вже не сумнівався в тому, що наступний суперник буде для Блейза останнім.

Однак цього не сталося.

Коли Блейз дав раду і з тим, я перекинув меч із правої руки у ліву, правою ж витягнув із піхов кинджал і метнув його.

Він по самісіньке руків'я увігнався в горло наступного воїна. Блейз перестрибнув через дві сходинки, зробив підніжку ще одному і скинув його вниз.

Потім, ударивши знизу, розпанахав черево наступному.

Я кинувся вперед, щоби бути з Блейзом і при потребі вступити в бій. Однак наразі він не потребував моєї допомоги.

У Блейза відкрилося друге дихання, й він уклав ще двох. Я гукнув, щоб мені передали кинджал — і незабаром хтось із задніх бійців уклав його в мою долоню.

Я узяв кинджал напоготів, і коли рухи Блейза стали знову важкими, метнув його у того, з ким він бився.

Тієї ж миті супротивник зробив різкий випад, і кинджал, замість поцілити вістрям у горло, вдарив ручкою по голові. Блейз ударив його у плече — й він зірвався вниз. Але назустріч Блейзові кинувся наступний воїн, і хоча брат одразу прохромив його мечем, він вдарив Блейза у плече, й обидва зірвалися зі схилу.

Я діяв інстинктивно, ледь усвідомлюючи, що роблю. Однак рішення, прийняті за тисячні частки секунди, завжди виправдані, я це чудово знав. М'язи, рефлекси — усе працювало блискавично. Лівою рукою я сягнув до пояса, схопив колоду карт і кинув Блейзові за мить до падіння — він, застигнувши на краєчку, неначе вагався, зриватися йому чи ні.

— Лови, дурню! — крикнув я.

І він упіймав.

А ще за мить мені стало вже не до Блейза: я мусив відбиватись і нападати сам, тож не бачив, що було там далі.

Розпочався останній виток нашого сходження на вершину Колвіру.

* * *

Щоб не бути багатослівним, скажу просто: ми зайняли вершину. Я стояв на плоскій маківці гори, і до мене підтягувалися наші воїни.

Ми згрупували наші сили і продовжили наступ.

Годину витратили на те, щоби дійти до Великої Арки.

Пройшовши через Арку, ми вступили в Амбер.

Не знаю, де був тепер Ерік, але певен, що йому й у найстрашнішому сні не привиділося б, що ми зайдемо так далеко.

І ще я подумав: цікаво, а де зараз Блейз? Чи вдалося йому скористатися картами до зіткнення із землею? Але про це, розмірковував, я уже ніколи не дізнаюся.

Ми недооцінили геть усе, що тільки можна було недооцінити. Зараз ми сильно поступалися чисельно, і не залишалося нічого іншого, як битися, доки вистачить сил. Навіщо я вчинив таку дурницю, віддавши карти Блейзові? Знав, що Блейз не має власної колоди, тому й кинув йому свої карти. Далися взнаки століття в Тіні, що зветься Земля. Я міг би скористатися картами, щоб утекти, якби раптом справи пішли шкереберть.

А до цього вже йшлося.

Ми билися до сутінок, і від нас залишилася жалюгідна купка.

Місце, де нас оточили, лежало за тисячі ярдів від початку Амбера, однак до палацу було ще далеко. Ми відбивалися від ворога і гинули один за одним. Нас розгромили вщент.

Левелла або Дейдра не відмовили б мені в притулку. І чому я це зробив?

Убивши ще одного ворожого воїна, я викинув цю думку з голови.

Сонце сіло, і небо заповнила темрява. Нас тепер залишалося кілька сотень. За весь цей час ми на жоден крок не наблизилися до палацу.

А потім я побачив Еріка, почув, як він викрикує команди. Якби міг до нього дотягнутися!

Та для мене він був недосяжний.

Я, мабуть, здався б у полон, щоб зберегти від загибелі залишки війська, яке служило мені вірою і правдою.

Однак здаватися просто не було кому, та й ніхто не вимагав од нас цієї здачі. Якби я навіть заходився криком, Ерік мене все одно не почув би. Він командував боєм і був далеко від мене. Тож ми билися далі, й невдовзі нас залишилося сто осіб.

Скажу вам просто: Ерікові люди перебили всіх, окрім мене.