Читати книгу - "Велика маленька брехня"

— Наша поведінка банальна та ница, Перрі, — сказала вона вголос в автомобілі, повернула ключ запалювання та зайшла до будівлі.

— Селеста? — знову запитала соцпрацівниця.

Консультантка знала, як її звуть. Знала більше про правду її життя, аніж будь-хто, крім Перрі. Селеста ніби була в одному з тих кошмарних снів, де ти гола і мусиш іти через натовп у торговельному центрі, а всі навколо витріщаються на тебе — таку ганебно голу. Вона вже не може повернутися та піти. Мусить це пережити. Вона їй все розповіла. Говорила дуже швидко, дивлячись трохи повз очі, однак вдаючи, що підтримує зоровий контакт. Говорила низьким голосом, нейтральним тоном, ніби розповідаючи лікарю про якийсь неприємний симптом. Це було частиною дорослого життя, частиною ролі дружини та мами. Мусиш говорити неприємні речі вголос. «У мене певні виділення» «Мої стосунки дещо насильницькі». «Дещо». Ніби підліток, відгороджується словами, намагається дистанціюватися.

— Вибачте. Ви запитали мене про зброю? — Селеста сіла нога на ногу та розгладила на колінах складки сукні. Вона спеціально обрала гарну сукню, яку Перрі купив їй у Парижі. Раніше вона її не одягала. Зробила макіяж — основа, пудра, увесь набір. Вона хотіла продемонструвати своє становище, не те щоб вона хотіла бути вищою за інших жінок, звісно ні, вона так не думала, нізащо в світі. Але її ситуація відрізнялася від ситуації тієї жінки у парку. Селесті не потрібні телефони притулку. Їй потрібні стратегії поведінки у сім’ї. Потрібні поради. «Десять найкращих порад, щоб мій чоловік припинив мене бити. Десять найкращих порад, щоб я не била його у відповідь».

— Саме так, зброя. У вас вдома є зброя? — консультантка відірвала погляд від паперу — мабуть, якийсь стандартний чек-лист.

«Господи, — подумала Селеста. — зброя! Невже вона думає, що я живу у будинку, де чоловік під ліжком ховає нелегальний пістолет?»

— Ні, зброї немає, — сказала Селеста. — Хоча у близнюків є світлові мечі. — Вона помітила, що вдається до особливого голосу, голосу гарно вихованої дівчинки з приватної школи, і спробувала припинити це. Вона не була дівчинкою з приватної школи. А просто вдало вийшла заміж.

Консультантка ввічливо засміялася і щось записала у своєму блокноті. Її звали Сьюзі, і це, здавалося, вказувало на тривожний факт браку здорового глузду. Чому б їй не представлятися, як Сьюзан? «Сьюзі» звучить як ім’я стриптизерки.

Ще одна проблема зі Сьюзі полягала в тому, що вона виглядала років на дванадцять, ну і відповідно до свого віку не вміла правильно користуватися підводкою для очей. Підводка розмазалась та робила її схожою на єнота. Як ця дитина може щось радити Селесті в питаннях її дивного, складного шлюбу? Та це Селеста може давати їй поради про макіяж і хлопців.

— Чи траплялося так, що ваш партнер бив чи калічив домашніх тварин? — незворушно запитала Сьюзі.

— Що? Ні! Ну, у нас немає домашніх тварин, але він не такий! — Селеста відчула, як у ній наростає гнів. Навіщо вона взагалі сама собі влаштувала це приниження? Їй хотілося кричати: Ця сукня привезена з Парижа! Мій чоловік їздить на «порше»! Ми не такі!

— Перрі ніколи б не скривдив тварину, — сказала вона.

— Але він кривдить вас, — відповіла Сьюзі.

«Ти нічого про мене не знаєш, — подумала Селеста похмуро, розгнівано. — Ти думаєш, що я — як та дівчина в татуюваннях, але я не така, не така».

— Так, — сказала Селеста. — Як я вже казала, часом він… ми вдаємося до фізичного... фізичних дій. — Вона знову говорила тим вишуканим голосом хорошої дівчинки. — Але, як я вже теж намагалася пояснити, я мушу визнати свою долю відповідальності за це.

— Ніхто не заслуговує на образи та насилля, пані Вайт, — сказала Сьюзі. Мабуть, цій фразі їх вчать у школі для консультантів.

— Так, — відповіла Селеста. — Звісно. Я це розумію. І не думаю, що я на це заслуговую. Але я — не жертва. Я опираюся, б’ю його та жбурляю у нього речі. Тож я точнісінько така ж, як він. Часом я все починаю. Я хочу сказати, у нас токсичні стосунки. Нам потрібні певні техніки, стратегії, щоб допомогти нам… допомогти зупинитися. Саме для цього я сюди прийшла.

Сьюзі повільно похитала головою.

— Розумію. Як думаєте, ваш чоловік вас боїться, пані Вайт?

— Ні, — відповіла Селеста. — Не у фізичному плані. Думаю, він боїться, що я його покину.

— Коли трапляються ці «інциденти», чи боїтеся ви?

— Ні. Ну може трішки. — Вона розуміла, куди хилить Сьюзі. — Послухайте, я знаю, наскільки агресивними можуть бути деякі чоловіки, але Перрі та я — не такі, все не так погано. Це погано. Я знаю. У мене немає ілюзій. Але я ніколи не потрапляла у лікарню, абощо. Мені не потрібен притулок, чи сховок, чи як там вони називаються. Я не маю сумнівів, що вам доводиться бачити випадки значно, значно гірші за мій. Зі мною все гаразд. Все прекрасно.

— Ви коли-небудь думали, що можете загинути?

— Ніколи, — швидко відповіла Селеста.

Замовкла.

— Лише одного разу. Це було, коли моє обличчя… Він притиснув мене обличчям до кутка канапи.

Вона пам’ятала відчуття його долоні на потилиці. Її обличчя впиралося у канапу, ніс притиснений до оббивки, ніздрі майже стиснені. Вона щосили пручалася, намагалася вивільнитися, немов наколотий на булавку метелик.

— Не думаю, що він розумів, що робить. Але на якусь мить я подумала, що задихнусь.

— Мабуть, це було дуже страшно, — сказала Сьюзі без інтонації.

— Трохи було, — вона зробила паузу. — Я пам’ятаю пил. Було багато пилу.

На мить Селесті здалося, що вона заплаче: голосно, гірко, витираючи сльози та соплі. На столику поміж ними стояла коробка серветок — саме для таких випадків. Тепер уже потече її туш. І тепер уже вона скидатиметься на єнота, а Сьюзі тоді думатиме: «Ну що, пані, не така ти вже й вишукана, еге ж?»

Вона зупинилася за крок від приниження, подивилася повз Сьюзі. Стала уважно розглядати свою обручку.

— Я тоді зібрала речі, — сказала Селеста. — Але хлопці були такі маленькі. А я так втомилася.

— Переважно, більшість жертв намагається піти із травматичних стосунків шість або сім разів, допоки вони справді назавжди йдуть, — сказала Сьюзі, пожувала ковпачок від ручки. — А як щодо ваших хлопців? Чи ваш чоловік коли-небудь?..

— Ні! — сказала Селеста. Її зненацька накрило страхом. Господи! Прийти сюди було божевіллям. Вони повідомлять соціальний департамент. Вони можуть забрати дітей.

Вона подумала про шкільний проєкт — сімейне