Читати книгу - "Мала, Олекса Мун (Alexa Moon)"

Вета

— Сьогодні до бутіка приходив хлопець один. Тебе питав. — Лера наливає мені чай, а собі засипає в чашку мелену каву. Знаходячись у неї в гостях кілька днів, я помітила, що жінка наплювавши на всі «правила», любить пити каву після дев'ятої вечора.

— Який? — тягнуся за білою чашкою, з якої димиться чай. Зараз би закурити. Затуманити голову отрутою, витравлюючи звідти всі думки. Затягнутися гірким димом до сильного запаморочення та потонути в білій хмарі, відгородивши себе від зовнішнього світу.

Я так не хочу, щоб починався завтрашній день. Мені так спокійно тут, у Валерії. Але я розумію, що зловживати гостинністю це зовсім не про мене, і завтра мені доведеться знову повернутися в орендовану квартиру і постаратися почати жити заново. Вкотре. Але тільки тепер буде все інакше. Мої очі широко відкриті й більше жоден покидьок не скористається мною.

— Кучерявий, — Лера вимовляє одне слово і в мене ледве з рук не вислизає чашка. Окріп боляче обпалює пальці, зриваючи з губ безшумне шипіння.
Кучерявий. Матвій.

— Він випитував у мене твоє місце знаходження, — продовжує жінка кидаючи в мене рулон паперових рушників.

Ще один пункт Валерії — маніакальна чистота. Здається, всі на цьому схиблені. Я починаю почуватися якоюсь замухришкою.

— І? — нервово смикаю прямокутник рушника. — Сподіваюся, ти мене не здала?

— Здала, з тельбухами! — бадьоро відповідає вона. На подив, що спалахнуло в моїх очах, пояснює: — Переконливим виявився, засранець!

— Як ти могла? — відкриваю і закриваю рота, намагаючись ще щось сформулювати. Виходить важко. Точніше взагалі нічого не виходить.

За пару днів ми настільки зблизилися з Лерою, що не тільки перейшли на «ти», але ще й повністю відчинили один перед одним душі. Від її історії, моє серце стискалося й обливалося кров'ю безліч разів, а зараз, виходить, Валерія зрадила мене? Я довірилася їй. Вона знає, що зробив Матвій. Для чого вона це зробила?

— Вам треба поговорити. Він прийде сьогодні на пізню вечерю. Їжу я вже замовила.

Про що нам із ним говорити? Він усе сказав своїм вчинком.

Кілька разів моргаю. Не вірю у почуте. Ні, вона жартує. Просто у цієї жінки специфічне почуття гумору. Але впевнена стійка і серйозний, проникливий погляд, говорять про протилежне, а коли у квартирі лунає звук дверного дзвінка, я зовсім підлітаю зі свого місця, починаючи гарячково шукати шляхи відходу, нарешті усвідомивши, що Валерія не жартує.

— Я перехопив вашого «постачальника» їжі та заплатив йому, — голос Матвія встромляється в шкіру гострими мурашками, залишаючи незліченну кількість невидимих ​​крапок, що кровоточать.

Я його не бачу. Мені досить його почути, щоб моя нервова система з розгону врізалася в кам'яну стіну, наражаючи себе на миттєву смерть. Так жорстоко, щойно померла моя остання нервова клітина. Вона відчайдушно висіла на тонкій волосині, бовтаючись між життям і смертю та ось пів секунди тому сталася смерть.

Пальці стали неконтрольовано тремтіти, і я хапаюся за чашку, щоб не видавати емоції так відверто. Відвернулася. Уткнулася очима в тонку плазму, що висить на стіні.

Можна припустити, що я у власному вакуумі. Нічого не чую і ніколи не бачу. Абстрагуватися. Але кроки непроханого гостя стають все виразнішими й виразнішими, і мій ненадійний вакуум зрадливо розсипається, коли за спиною, за кілька метрів від мене, звучить хрипке «привіт».

— Я вас залишу, — швидко відгукується Лера, збираючись зникнути.

«НІ!» — мій німий крик так і залишається не почутим. Вибухає всередині мене, осідаючи гірким осадом.

Повільно видихаю через зімкнуті зуби та хочу розвернутися. Піти слідом за господаркою квартири. Щоб нас із Матвієм поділяли двері, а краще цілі кілометри.

— Мала, — його руки м'яко лягають на мої напружені плечі і я смикаюсь, ніби між лопаток встромили ніж. З рук вислизає чашка, розбиваючись об підлогу, розлітаючись дзвінкою луною по простору кухні.
Коли він устиг підійти?

— Не чіпай мене! — шиплю, відчуваючи, як очі починають пекти. Гарячі доріжки стікають вниз по щоках і падають до осколків, що розлетілися по підлозі. — Я не хочу тебе бачити, йди!

Проти волі погляд чіпляється за його обличчя хлопця, де красуються кілька подряпин. Опускається на понівечені кісточки рук.
Він із кимось побився? Начхати! Мене це не цікавить!

— Вета, мала! Ти мусиш мене вислухати, — просить він.

— Я нічого, нікому не винна! — гарчу у відповідь і від болю закушую нижню. Здається, я наступила на уламок. — Дідько! — скулю, примружено.

— Що трапилося? Не ворушись!

Матвій миттєво розуміє, що сталося. Підхоплює мене на руки й садить на стільницю.

— Я сама! Все! Годі! — істеричний крик злітає з моїх губ. Я зовсім не відчуваю болю, тільки ту, що гуде між лопаток, де міцно сидить його встромлений ніж.
Матвій не слухає мене, охоплює крижаними пальцями мою ступню та оглядає рану.

— Потрібно промити, — коротко повідомляє і я знову опиняюся у нього на руках. — Де тут ванна кімната?

— Ніде! Відпусти мене! Я сама розберуся! Від твоєї присутності стає лише гірше!

Б'ю словами на розмах, а йому хоч би що... Матвій зовсім не чує мене.

— Сам знайду!

Інтуїтивно, на мій подив, хлопець швидко знаходить потрібну кімнату і, штовхнувши коліном вмикач, заносить мене в освітлену ванну. Сідає на стільницю умивальника.

— Тут, десь має бути аптечка. Сподіваюся...

Безцеремонно починає лазити по ящиках та шафках шукаючи потрібний предмет.

— Матвію, йди звідси! Я не хочу з тобою розмовляти!

Хлопець смикає головою, дивлячись мене секундним поганим поглядом і повертається до пошуку. Стає погано.

Це що взагалі було? Це я мушу на нього так дивитися, а не він.

— Знайшов! — чується переможний клич і мою ногу знову охоплюють крижані пальці. Закидаю голову вгору і, не приховуючи свого роздратування, шумно видихаю.

— Буде боляче! — резюмує Матвій.

— Ти по-іншому не вмієш! — фиркаю у відповідь.