Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

На-агари нічого не виявили. Хоча я бачила, відчувала, як вони буквально сканують простір. Не лише поглядами. Своїм розумом. І це було моторошно. Крізь мене наче хвилі пробігали, то гарячі, то холодні.

Про що я, до речі, їм прямо розповіла. Потім уже. Коли мене знову почали трясти на тему «Що саме я вловила?» Чим знову заслужила надто задумливі погляди. Сповнені якогось особистого прорахунку, я б навіть сказала. Знову здалося, що на мене дивляться, як на дуже цінну знахідку, яку тепер дідька лисого із рук випустять.

Але ж це маячня. Немає в мене жодних особливих здібностей. Я звичайна. Була. До всього цього.

І вони ж обіцяли.

Обіцяли допомогти знайти моє справжнє тіло і повернутися в нього.

Але що буде потім? Що вони задумали? Ох, якось мені страшно.

Втім… головне все-таки повернутися. А там побачимо.

Ну а поки що… Не знайшовши невидимого порушника, на-агари повернулися до своїх попередніх планів. Тобто до вечері.

Шоа-дар все-таки відніс тацю в кімнату відпочинку. А Са-ард за лікоть супроводив мене слідом. І знову мене посадили поруч, щойно я все гарно розставила на столі. Змій старший цього разу. Здається, я вже звикаю сидіти на зміїних хвостах.

Цього разу я навіть не сильно шкодувала, що сама не можу нічого їсти − не до того було. З голови не йшли думки про все, що сьогодні сталося. Натомість я із задоволенням відзначила, що і пельмені моїм супутникам сподобалися. Са-ард навіть розпорядився, щоб цю страву я якось обов’язково приготувала ще раз.

Але все ж таки цього разу атмосфера вечері сильно відрізнялася. Навіть неозброєним оком було видно, що чоловіки напружені та постійно сканують простір навколо нас. І за мною спостерігають. Невідривно.

А ще вони ні про що серйозне і важливе не розмовляли, явно побоюючись прослуховування. Ні про свою місію, ні про себе, ні навіть про мене. Тож більша частина вечері пройшла практично у настороженому мовчанні.

Після трапези мені дали час прибрати зі столу. Але як тільки я закінчила очищати посуд під спеціальним опромінювачем, акуратно складаючи все назад у шафку, де кожна тарілка буквально примагнічувалась до відведеного їй місця, у харчовому відсіку з'явився Шоа-дар.

І знову цей сканувальний, пронизливий погляд. До мурашок пробирає.

− Ж-ш-шеню, йди зі мною, − кличе він.

Доводиться йти. Як виявилось, у кімнату управління. До того ж інтерактивного столу. Могла б уже здогадатися. Са-ард уже кружляє навколо нього, щось налаштовуючи на панельках, що спливають з усіх сторін.

− Пос-с-сади її на с-стіл, так буде зручніше, − звучить короткий наказ. І мене в ту ж мить підхоплюють на руки. Навіть пікнути не встигаю.

А потім садовлять мало не в центрі цього їхнього диво-столика.

Що взагалі відбувається?

Зізнаюся, мені стає відверто страшно. Сиджу тут, як на якомусь вівтарі, даремно намагаючись натягнути сорочку з чоловічого плеча на все, що не завадило б сховати, а наді мною нависають двоє здоровенних на-агарів, розглядаючи так, ніби препарувати зібралися. Лише кинджалів жертовних у руках не вистачає для повноти картини. Чи скальпелів.

− Ми хочемо поставити блок на твою свідомість, − повідомляє мені Са-ард.

З язика так і рветься безглузде: «Навіщо?», але мені вистачає клепки й самій збагнути. На відміну від них, мене можна читати. І цілком можливо, хтось це вже робить, вивідуючи через мене їхні таємниці. Звісно, вони хочуть перекрити цей витік інформації. Добре, що хоч блок вибрали, а не утилізацію.

− Це… боляче? – питаю зіщулившись.

− Ні. Якщо не будеш чинити опір.

− А потім... мої думки ніхто не зможе читати?

− Ніхто, крім нас-с-с. Але нам для цього буде потрібен зоровий контакт і твій неопір.

− А-а-а… якщо цей невидимий менталіст знову захоче попередити нас про якусь небезпеку? – похмуро зводжу брови.

− Ми навчимо тебе виходити на ментальний зв'язок, та контролювати хвилі, що транслюються твоїм мозком, − обіцяє Шоа-дар.

Вони що справді впевнені, що я зможу цього навчитися? Справді вважають мене настільки обдарованою? Ну, не вкладається це в голові.

− І ще, − рівним тоном продовжує Са-ард, − ми з братом порадилися і вирішили прибрати з оперативної пам'яті біос-с-синтезоїда, тобто твоєї на цей час, всі дані про те, звідки ми прилетіли, про наш-ш-шу цивілізацію, можливості, здібності. Залишимо тільки найнеобхіднішу інформацію, потрібну тобі для побутової зручності. Ти цими знаннями й так не володієш, тож для тебе ця втрата буде невідчутна. А ми таким чином зможемо запобігти витоку даних, який буде неминучим, якщо твій розум зламають.

А ось це прикро. Не саме рішення на-агарів. Їх можна зрозуміти. А ситуація загалом. Адже налаштувалася вже, що мені допоможуть отримати доступ до цієї інформації і я дізнаюся про безліч цікавого про рідний Всесвіт, про інші цивілізації. А тут такий облом.

− Гаразд, − киваю без особливого ентузіазму. − Я розумію.

В принципі, може, так і краще. Навіщо мені всі ці знання, якщо вони повернуть мене на Землю? Хотілося б, звичайно, знати та розуміти, що відбувається у нашому всесвіті, але іноді від надлишку інформації лише гірше. Мабуть.

Така собі втіха, звісно, але яка вже є.

Але я їх справді розумію. Це закономірне рішення в тих обставинах, що склалися. Краще нехай вони приберуть із пам'яті тимчасово мого тіла всю небезпечну інформацію, ніж вважають мене загрозою своїй місії.

− Тоді поглянь на мене, Ж-ш-шеню, − велить змій старший. − Почнемо з блоку. Розслабся і не чини нам опору.

Схилившись до мене, він ловить мій погляд. Скронь торкаються його пальці, а ззаду голову раптом охоплюють долоні Шоа-дара.

− Не засмучуйся, крихітко. Всі потрібні знання, ми тобі дамо потім, коли будеш повністю наш-ш-ша, − звучить поруч з моїм вухом його оксамитовий голос. І це останнє, що я чую.

Знову це відчуття польоту, коли стрімко провалюєшся у прірву, втрачаючи орієнтацію у часі та у просторі. Чорнота, розцвічена міріадами спалахів, огортає мене з усіх боків. І свідомість тьмяніє.