Читати книгу - "Гіркі землі"

І вишивала зоряну карту, скопійовану з ксерокопії, яку позичила у когось з дітлахів.

999

оповідання

Вранці вони візьмуть сокири, коси, вила і підуть відвойовувати собі шлях до світлого майбутнього. Про це повідомляли оголошення на стовпах і коло головної крамниці міста. Сподіваюсь, що я цього не побачу. Навіть якщо витнуть усі кущі, почистять зарості кропиви, такого світлого майбутнього, як у «жидівському» Белзі, точно не буде. А не треба було закатувати під автобазу «жидівський» цвинтар, робити котельню з синагоги і віддавати костел на поталу природнім стихіям. Поляки вивезли звідти вівтар, то правда, але ж все інше мало лишитися. Навіть гроші на реставрацію виділили — нема грошей.

А чому млин стоїть порожній з проламаною стелею? Нема що молоти? Горе своє меліть, придурки. Позирайте у бік Белза, куди їздять туристи, і в бік Польщі, де тільки православні церкви забуті, а все інше процвітає. А вчорашня гроза лишила вас без світла, і хтозна-коли воно буде.

Чекайте на свого Годо, з головою, а не з грошима.

Коли мене попросила колишня однокурсниця написати статтю про її рідне містечко, аби зробити його привабливим для туристів, то я зізнався, що вже давно позираю у той бік, але не маю власного транспорту і платять мені за мої публікації копійки. І ще на Майдані застудив собі нирки, досі не вилікував. Їжджу, звісно, але поближче. А позирав я у той бік, бо вже знайшов дещо в інтернеті: гарна стаття, видно, що патріот рідного краю писав. Тепер ще й ціни за проїзд підняли, ну, Наталка з тих кобіт, що приїжджають до батьків двічі на рік: на Різдво і Великдень, чогось її понесло, може, хотіла мені допомогти. Вид у мене доволі депресивний. Вона подумала, що мені євро платять за мої статті, а я просто лінуюся. Там автобус об 11.25 з другої автостанції. Пока.

Пока. Минуло, певно, зо два тижні, перш ніж я вибрався до містечка У. Взяв квиток, але водій шикарного білого автобуса попередив, що у Раві-Руській доведеться пересідати на автобус до Каріва. Я купив пиріжків, бо зранку не поснідав, і вже налаштувався на типове галицьке містечко з ратушею, костелом, валами і церквою. В У ще була синагога 20-го століття, ясна річ, не діюча. І млин. На річці. У таких подорожах, як моя, варто приглядатись до дороги: яка вона, що видно з вікна. На карівську роздовбану маршрутку зібралась купа люду, здебільшого старші жінки, що верталися з базару. Але мені вистачило місця в куточку. Водій перепитав: «До У?» Я кивнув. Видно, йому передзвонили, що є якийсь божевільний аж із самого Львова. Бабця, що сиділа коло мене, сказала, що до У від її села ще 22 км. Ми проїхали одне село, друге, а далі почалась дорога через сосновий ліс, дуже довга, яма на ямі. Десь зовсім поруч, може, за цим лісом був кордон. Треба було про всяк випадок узяти паспорт, якщо заблукаю. Я вже бував у прикордонних містечках, скрізь погані дороги, скрізь живуть з Польщі, і, вертаючись з неї, нічого не вчаться, тільки порівнюють, як там добре і як тут зле. Для них найбільше щастя — щоб зробили пішохідний перехід, бо тоді і дорога буде людська і заробітки добрі. Можна буде покрити золотою бляхою церкву і поставити коло неї мармуровий фонтан.

Вистачило мені вийти з автобуса, а добирався я дві з половиною години, скинути оком, як щось в мені погасло. Яке місто? Село селом. На лузі біля зупинки, що навіть не мала накриття від дощу, паслися дві родини гусей і шпорталися кури. По ліву руку виднівся сірий великий костел, по праву — оббита срібною бляхою церква, а просто переді мною якісь джунглі, що вважалися міським парком. Люди швиденько розійшлися, і я не встиг спитати, коли передостанній автобус, бо останній завжди ненадійний. Я вирішив піти через парк, може, за ним є ратуша абощо. Це місто було таке бідне, що навіть не доробилися гіпсових ведмедів. Я зайшов у темну алею. В глибині її непевно ступав якийсь бомжуватий чоловік, я вирішив зачекати, аби не вступати з ним у розмову. Озирнувся: двоє підлітків на роверах перегородили алею, до них приєдналися ще три хлопці. Майже заросла доріжка вела до пам’ятника з кам’яним хрестом, а решта все була некошена трава між рідких дерев. Я сів на дерев’яну лавку, чекав, доки вступиться пияк зі своїм броунівським рухом. Не знати чому, але мене дратували і ті підлітки, що загородили кінець алеї. Я не почувався на самоті, був наче зв’язаний. Усі мої мандрівки досі давали мені вдосталь порожнечі. Я не виділявся надто, я мімікрував навіть у місцях, віддаленіших, ніж У. Однак згодом, коли я пройшов через парк, то зрозумів, що інтуїція мене вела правильним шляхом. Коли ти відчуваєш дискомфорт, то найкраще вийти на офіційних представників даного населеного пункту: бібліотекаря чи голову сільради, розкрити перед ними свої наміри й запевнити, що твої відвідини міста (села) викликані обов’язком, а не розвагою. Можна поговорити з міліціонером, спитати в нього дорогу. Або в крайньому випадку зайти до єдиної крамниці й задовольнити допитливість продавців. Ті рознесуть звістку про тебе мешканцям, і ти отримаєш право на перебування. Якщо сюди не приїжджають туристи, це потрібно.

Я натрапив на вулицю, де було повно зруйнованих будинків, як вілл, так і сільських хат. Поміж ними де-не-де стояли менш-більш пристойні оселі, в я ких колись мешкали євреї та поляки. Я побачив авто біля обшарпаного будинку з українським прапором. Виявилось, то була мерія. З будинку вийшли двоє чоловіків, молодший був у костюмі з краваткою. Я спитав, де синагога. Сказав, що приїхав зі Львова. Брехати я не вмію, та й люди в прикордонній зоні дуже уважні й пильні. І у них в голові калькулятор: вони миттю підрахують твою вартість у конвертованій валюті. Чомусь місцева влада сприйняла мене не як журналіста-аматора, а як офіційного представника ЗМІ. А може, їм треба було вихлюпнути на когось усі свої проблеми. Я дізнався дві важливі речі: в місті через нічну грозу немає світла і у місті тепер замість 999 мешканців уже 1000. То була магія чисел. 1000 мешканців свідчило, що міська влада не така вже й