Читати книгу - "Лише секунда"

— Так, ніхто ні про що нікому не розповідає, всім зрозуміло?! — сказав Костя, який користувався най­більшим авторитетом у класі.

— Так! — дружно відповів гомін голосів.

— Елю, ти зрозуміла? — запитав він.

Десятки очей уп’ялися в неї в очікуванні відповіді.

— Так, — спокійно кивнула вона головою.

Цієї миті до класу увійшов учитель — і урок почався. Перші хвилин двадцять усі були напружені в очікуванні першого грому і подальшої грози, але потім розслабилися і посміювалися, дивлячись на відсутнє скло.

Згодом ця історія почала забуватися, поступаючись місцем наступним подіям. Проте на зміну теплому вересню прийшов дощовий жовтень, і одна шибка не могла втримувати холодне вологе повітря осені.

Класна керівниця щулилася, стоячи біля дошки.

— Якось прохолодно в класі, — сказала вона, кутаючись у тонку хустку, накинуту на плечі.

Вона підійшла до вікна, глянула на нього, скрикнула, провела невпевнено рукою, сподіваючись, що ідеальна чистота скла не дозволяє їй побачити його, і повернулася до класу:

— Де скло? — запитала суворо.

У відповідь залягла мертва тиша. Зависла пауза, яка тиснула на вуха сильніше за крик. Здавалося, що в кімнаті повітря удвічі більше, ніж потрібно, і воно, це повітря, тисне, змушуючи пригинатися нижче до парти, а кожен вдих дістається з великим зусиллям. Клас мовчав.

— Хто знає, де скло? — наполягала вчителька.

Її погляд, за яким уважно стежив увесь клас, зачепився за одну постать. Шурхіт голів і тіл зупинився, погляди зійшлися в одній точці. Цією точкою була Елеонора. Погляди наповнювалися ненавистю і полегшенням одночасно. Вона — зрадниця, гідна презирства. Вона — зрадниця, яка врятувала від зради мене самого.

— Де скло, Елеонора?

Потім прозвучало ще багато запитань, на які отримано відповіді. Цей діалог повертав до минулої ситуації, описував її в якихось тонких і зайвих деталях. Елеонорин голос не виказував жодних емоцій. Вона могла мовчати, доки питання були адресовано до всіх, але звертання з вимогою правди безпосередньо до неї, змушувало цю правду литися безупинним монотонним потоком.

Певної миті вчителька зрозуміла, що ставить свої питання вже за інерцією без якоїсь певної мети, продовжує наповнювати змістом і без того зрозумілу картину. Вона невпевнено похвалила Елеонору за чесність, визначила, чиї батьки мусять прийти завтра до неї, востаннє підвищеним тоном пояснила, що потрібно було відразу повідомити їй про інцидент, і повернулась до пояснень теми уроку.

Білий клаптик паперу впав перед Елею на парту. Вона невпевнено озирнулася навколо, зустрілася поглядом з Костею, який показав пальцем на папір, а потім на неї, пояснивши таким чином, що записка призначена їй.

Еля обережно розгорнула її і прочитала старанно виведені синьою пастою літери: «Ласкаво просимо до пекла!»

З того дня все справді змінилося. Зграя намагалася вколоти її за найменшої можливості. Їй ставили підніжки в коридорі, штовхали в спину, коли вона спускалася сходами, витягали стілець перед тим, як вона сідала, крали з портфеля зошити з домашніми завданнями, корчили пики і шипіли на неї: «Сучка». У звук «с» вкладали ненависть, в «у» — задоволення бути не такими, як вона, у «ч» — погляд на неї зверху вниз, у «к» — бажання принизити її, а іноді сексуальне бажання, в букву «а» — полегшення від виконаної місії образи. Сучка. З нею ніхто не говорив і не сидів за однією партою.

Її дивацька відсторонена поведінка не приваблювала й вчителів, які були строгі до неї і використовували навіть найменшу помилку як підставу для поганої оцінки.

Вона майже ніколи не плакала, хіба що іноді від гострого фізичного болю сльози мимоволі бризкали з її очей. Вона просто жила день за днем.

Якось батько, будучи тверезим, а тому не в настрої, наказав їй принести щоденник із оцінками. Вона спокійно і слухняно дістала його зі шкільного портфеля.

Він гортав щоденник, і його брови поволі сходилися до перенісся, вени на руках здувалися, а губи тремтіли від обурення. Вибух! Він вибухнув і розірвався, рознісся по їх будинку диким криком, зриваючи пил із меблів і змушуючи тремтіти вікна. Це кричав її батько, кричав на неї, як ніколи раніше в житті. Одна хвиля відринула від берега, але їй на зміну прийшла інша. Щоденник по­летів Елі в обличчя. Вона стояла і дивилася на нього, на ту людину, яка називалася її батьком. Його хвилі накочувалися на неї, накривали з головою, підсилювалися, залишаючи все менше можливості для того, щоби зробити ковток повітря в момент відпливу. Вона задихалася, але стояла нерухомо в оточенні стихії. Нарешті якась потужна хвиля вдарила її і кинула головою на кам’янистий берег.

Коли Еля отямилась, вона лежала долілиць на підлозі, а батько, навалившись зверху, придавлював її поперек коліном. Її ребра боляче впиралися в підлогу, і кожен подих віддавався в них болем.

Батько стягував з неї штани, оголюючи сідниці, і діставав шкіряний ремінь зі своїх штанів. Свист розітнув повітря і глухим клацанням опустився на її шкіру. Потім він знову повторився. Ще і ще. Гострий біль породжував жалібний стогін, піт і сльози заливали обличчя. Ще і ще.

Час неначе розтягнувся, загуснув. Страх і безсилля пе­ре­плавилися у байдужість. Лише поступово Еля повер­талася в цей світ.

Батько послабив тиск свого коліна, і це дозволило дівчині роззирнутися. Вона побачила піт на його чолі, який тонкими струмками стікав по неголених щоках. Сорочка покрилася вологими плямами під пахвами і в районі живота. Він важко дихав, хапаючи повітря роззявленим, слинявим ротом.

І ще його очі. Вони дивилися на її посмуговані ременем сідниці, і в них було щось, чого вона ніколи не бачила раніше. Щось звіряче, готове накинутися на неї в пошуках влади і насолоди. Він дивився на її голий зад, і їй хотілося за всяку ціну прикрити його чимось.

Батько подивився на Елю, і крізь сльози вона побачила його розширені зіниці, побачила, як його вилиці напружились, а обличчя спотворилося ненавистю. Він ледве підвівся на ноги, обвів її поглядом і процідив крізь зуби:

— Сучка…

Сидіння завдавало їй величезного болю. Тож вона взяла в школу маленьку подушку, яку підкладала на стілець і повільно, здригаючись, сідала на неї. Та вже після другої перерви вона повернулася до свого стільця і