Читати книгу - "Українське письменство"

Далеко природніше, здається, розглядати його, як певну аналогію до Куликового «Нетяги»: «Без свити і босий і хліба нема», де рядом з віршами: 6 + 6 знаходимо: 6 + 5.

Проте у дальших поетів, у Кониського та Старицького, орієнтація на народні форми вірша сильно зменшується. Кониський після свого «Плачу на похорон Шевченка» воліє правильну тонічну версифікацію: в його збірнику «Порвані струни» із загального числа 47 поезій тільки 7 написано народними розмірами («коломийковим» та «шумковим»). У Старицького, на сприйняття Франкове, коломийки виходять «незграбно». В них нема глібовської природності, невимушеності. Їх словник не натуральний: вводиться ціла низка інтеліґентських понять та фразеологічних засобів; цілий емоціональний тон інший. Видко деяке зусилля, відсутнє там, де автор говорить безпосередньо від себе, мовою українського інтеліґента 70—80-х рр.

Відхід від української традиції позначається на поетах з гурту Старицького — Кониського ще й тим, що їм властиві кілька мотивів, спільні їм усім, що в’яжуть їх скоріше з тогочасною поезією російською.

Так, напр., їх не хвилює «ни слава, купленная кровью, ни полный гордого доверия покой», що продиктували Глібову його «Остапову правду». Немає в них і великого козакофільства, навіть тужливого за старовиною зітхання, як у Глібова («Ах, скільки є могил, де спить життя козаче!») або в Кулика («Столітній запорожець»). Навпаки, вони люблять повторяти, як Кониський:

Я України долю бачу Не в бунчуках, не в булаві, Не у гетьманській голові, Не в скарбах, схованих у скрині, Не в Запорозькій Україні.

Тема шевченківського «Посланія» розробляється докладно і широко з цілим рядом ориґінальних варіацій, а надто у присвяченій столітнім роковинам зруйнування Січі поемі В. Мови «Козачий кістяк». Хлібороб у полі, що зачепився лемішем об козацькі кості та зброю, ладен вихваляти стародавні часи, коли українськими степами гарцював такий запорожець-козак, «за рідную землю слободний вояк», —

І доля козача була золота, І здобич, і сила, і воля свята.

Але автор відповідає йому на те цілою лекцією, аж надто докладною у варіанті «Зорі», про те, як соціальна боротьба на Вкраїні знищила старі форми її політичного побуту.

І в тій міжусобній тяжкій боротьбі Загибла Вкраїна в неславі й ганьбі. Її занедбали пани й козаки, Про неї забули і ви, харпаки! І от потихеньку московські царі Забрали Вкраїну в свої пазурі.

Новим порадником і новою базою відродження повинен стати освічений громадянин-граждак, що замість козацького списа візьме собі за зброю науку, освіту. «Гей, друже мій темний, над силу ума / Вже дужчої сили на світі нема» — от Мовине pendant до шевченківського: «Учітеся, брати мої». Нарешті, третя поезія, присвячена минулій славі козацтва — «Декому» Ів. Манжури. Думка розвинена далеко не так докладно, як у «Козачому кістякові», зате вся поезія має характер інвективи, скерованої проти всіх патріотів, що пишаються козацькою славою:

А слава? То захистом волі прикрита Хижацька грабіжка, пожежа війни, — Сльозами та кров’ю вона перелита… Страмітесь, хвалітесь, нікчемні сини!