Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

   Далі нас проводять до дверей з відповідною назвою та ілюстраціями. Адам мав рацію, у подібному виді розваг я раніше участі не брала, але бачила достатньо відео-роликів, аби приблизно знати, чого очікувати, тому час від часу тіло обхоплюють легкі дрижаки.

- У вас буде година, щоб знайти вихід. У кожній кімнаті є годинник з таймером зворотного відліку, біля нього – тривожна кнопка у разі форс-мажору, вона червона, біля неї є кнопка з лампочкою, якщо знадобиться підказка. Удачі, - відкриває перед нами двері, перступаємо поріг після чого двері за нами зачиняються.

   Під ногами клубками починає стелитися туман, а озирнувшись навкруги – бачимо декорації закинутого госпіталю.

- Тридцять років тому, - підскакую від моторошного голосу, хапаючись за руку Адама, - у місті спалахнула пожежа, яка палає під землею і досі. Тільки не усі знають про її причину. Культ релігійних фанатиків намагався живцем спалити дівчинку, яку вважали відьмою, аби очистити її від зла. Але Алессі вижила, затамувавши глибоку злобу, та її світла сторона переродилася у дівчинці, Шерон, своїй абсолютній копії. Вона зникла у Сайлент Хілл і їй загрожує велика небезпека. Врятуйте її і допоможіть знищити культ фанатиків, аби душа Алессі віднайшла спокій. Шерон лишила підказки, - в кутку з’являється промінь світла, що спрямований на стіл, на якому лежить альбом, - йдіть за ними. Але остерігайтеся пітьми – у ній живуть монстри.

- Пішли? – запитує Адам, коли у кімнаті панує мертва тиша. У відповідь киваю і йду до столика, аби взяти альбом.

Та тільки хапаюся за блокнот, як з туману починають наближатися «обпалені діти», як на початку фільму. Верещу, підкидаючи альбом, та вискакую на Адама, від чого він починає голосно реготати.

- Тиснути на тривожну кнопку? – глузує, притискаючи до себе.

- Це від несподіванки, - бурмочу, хоч серце, здається, зараз вистрибне з грудей. – Вони не лізуть далі, - вдивляюся у фігури, що звиваються лише біля столу та стаю на підлогу. – Тепер треба знайти альбом.

- Він впав біля мене, - нахиляється та підіймає, розгортаючи першу сторінку.

   Слідкуємо за малюнками та виконуємо завдання, щоб отримати ключ до наступної кімнати. У мені загорівся якийсь невідомий азарт, який штовхає швидше виконувати завдання, які знаходимо у кожній локації. Нетерпляче підганяю Адама, коли він виконує дії повільно, на що хлопець лише посміюється. Раптом з динаміків починає лунати сигнал тривожної сирени.

- Пітьма! Адаме, треба ховатися! Швидше! Тримай той важіль, - махаю рукою в сторону протилежної стіни, - він відсовує перегородку, за якою двері, - кімнату заповнює темрява, а підлога нагадує палаюче вугілля, і це єдине джерело світла, що лишилося.

- Слухай, не сприймай це так серйозно, - бовкає, коли я намагаюся скласти мозаїку на замку, - це ж просто… От чорт, - замовкає під потворний скрегіт металу. Обертаюся і бачу, що на нього суне найжахливіший монстр з фільму – пірамідоголове чудовисько з величезним списом, який тягне за собою.

   Здається, я втрачаю відчуття дійсності, адже загроза здається такою реальною, що тіло миттєво охоплює стан афекту, тому, не роздумуючи, вискакую на чудовисько, завалюючи його на землю, коліно прострілює різким болем, та я не зважаю, зриваюся на ноги та підхоплюю спис, який впав поруч, і вискакую перед Адамом, який досі тримає важіль, намагаючись закрити собою.

- Здається, ви виграли, - стогне незнайомий голос. – Пиздець, ти ключицю мені зламала.

   У кімнаті загоряється світло і майже біля своїх ніг бачу хлопця, котрий встиг стягнути моторошну маску і тримається за плече.

- Мужик, з такою валькірією тільки дворами з гопниками гуляти потрібно, - стогне, намагаючись піднятися, поки я лише шумно дихаю та намагаюся усвідомити, що трапилося, міцніше притискаючи спис до грудей. – Чортові підробітки, краще б в ескорт пішов.

- Давай допоможу, - здригаюся від голосу Адама та впускаю спис, який, наче знущаючись, знову падає на актора, вдаряючи його чітко в лоб.

- Вибачте, - пищу під симфонію відбірної лайки та навіть не рухаюся.

   Практично відразу до кімнати заходить персонал та забирає актора, поки я палаю від сорому. Щойно двері зачиняються, Адам починає істерично сміятися. Не розумію його веселощів, відчуття провини перед тим хлопцем повністю протвережує від азарту, а до очей підкочуються сльози.

- Не смішно! – кричу та відвертаюся до стіни, притискаючи долоні до очей.

- Ти так відважно мене захищала, - на талію лягають гарячі долоні. –Дякую, - шепоче біля вуха.

- Я дурепа, - розвертаюся та втикаюся обличчям у його груди, бо в очі дивитися соромно. - Я все зіпсувала, - знову схлипую.

- Швидко припини, - підіймає моє обличчя  та витирає сльози. – Я навіть сам розгубився, тому навіть не знаю, що робив би, коли він посунувся б на тебе. Це просто гра, а актори мають гарну страховку, нічого з ним не трапиться. Йдемо геть чи продовжимо? Головного монстра ти здолала, далі буде просто.

- Точно? Я більше нікого не травмую?

- Точно, я за тобою слідкуватиму, - цілує в чоло і знову натискає на клятий важіль.

   Решту завдань виконуємо досить швидко, добираючись до виходу раніше, ніж за відведену годину. Намагаюся не душити себе відчуттям провини, аби не зіпсувати день своїм кислим обличчям.

- Прогуляємося? – запитує, коли виходимо на вулицю.

- Можна, - знизую плечима.

- Слухай, припини себе гризти і посміхнися нарешті, - стає переді мною та обхоплює обличчя долонями. – Наступного разу підемо на квест у тематиці «Свинки Пепи», де потрібно знайти окуляри тата Свина, - схиляється та солодко цілує, викликаючи уже звичні відчуття, що розливаються гарячою хвилею від маківки до кінчиків пальців. Зникаю у ньому. Повністю. Безмежно радію і шалено боюся, адже більше не уявляю життя без свого Адама.

   Бродимо вуличками міста, парком, набережною, поки нас не застають сутінки та відчуття голоду. Але я згодна стерпіти усе, аби якомога довше відчувати його гарячі пальці, що обхоплюють мої, низький голос, який змушує тремтіти усе всередині, та дзвінкий сміх, від якого хочеться сміятися у відповідь. Зараз беззаперечно можу собі зізнатися, що той зухвалий хлопець, який осоромив мене у перший день навчання – найкраще, що зі мною трапилося за усі дев’ятнадцять років.