Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

- Сказала, що просто не хоче. Оберемо інше місце, - спокійно відповідає тато.

- То запропонуй більшу суму або знайди на що натиснути! Податкова або санепідемстанція…

- Я так справи не веду, Артуре! – підскакую на місці від ричання батька та вирішую більше не підслуховувати.

- Добрий ранок, - вітаюся, переступаючи поріг кухні.

- Привіт, доню, - стишує голос і сідає на місце.

- Може, Каміла нам допоможе? – глузливо вимовляє, переміщаючи на мене погляд. – Хоч в чомусь стане корисною. Вона, виявляється, дуууже близько знайома із сином Ланової. Пам’ятаєш Адама, сестричко?

- Що ти маєш на увазі? – хмурить брови батько, поки всередині мене усе обдає кригою від здогадки, хто саме виявився сином нашої сусідки.

- Ми навчаємося в одній групі, - випалюю, поки Артур знову не розкрив свого рота та не розповів про нашу останню зустріч.

- Господи, Артуре, - втомлено видихає тато, - облиш це давнє суперництво у спокої і під свою бізнес-ідею підшукай інше місце. Він же не власник цього ресторану. І окрім цього є ще три. Тобі усі її приміщення потрібні? Аби я знав обсяг твоїх амбіцій.

- Дякую, - підривається на ноги та з брязкотом кидає прибори на стіл, - ще з народження знав, що на тебе можна покластися.

   Артур, наче ошпарений, вилітає з кухні. Тато спокійно підіймається та виходить слідом.

- Саме тому я проти незапланованої вагітності, - повертаю голову до матері, котра продовжує сніданок, зневажливою змахуючи виделкою у сторону дверей. – Снідай, Каміло.

   Мовчку длубаю виделкою їжу, намагаючись прогнати гірке усвідомлення, що на подібну поведінку з моєї сторони тато відреагував би інакше: не пішов би слідом заспокоювати, а разом з мамою вигадали б чергове покарання.

- Сьогодні буду пізніше, - хотіла попередити батька, але зараз, мабуть, і мама підійде, - готуватиму практичну частину дослідження для конференції, - і коли я встигла навчитися брехати і не червоніти?

- Можливо, запропонуєш Давиду поїхати з тобою? Чула, що батько планує відправити його навідатися до столичних готелів.

- Мамо, я не матиму на нього часу, - і бажання навіть згадувати про його існування – додаю вже про себе. – Я побігла.

   Підіймаюся з-за столу, поки матір не згенерувала чергову геніальну ідею, заскакую до кімнати по телефон та виходжу з будинку.

- То татусь не в курсі про твою інтрижку з Соколовським? – лунає за спиною. – Мені цікаво, як він зі своїми моральними принципами погодився на роль коханця? З того, що я почув – весілля зовсім скоро.

- А ти прийдеш сам чи з сином? - обертаюся та не приховую єхидства у своєму тоні. - Познойомиш з дідусем? Де зараз хлопчик? Можливо, у тата запитати, як думаєш?

- Зуби відростила? – гарчить.  - Тобі більше личить бути покірною вівцею!

- А ти козлом як був, так і залишився!

   Не бажаючи більше його слухати, розвертаюся на місці та швидкими кроками наближаюся до автомобіля.

   Адам зустрічає мене біля парковки, відразу згрібаючи в обійми та солодким поцілунком змушує відпустити усі думки про вранішні події.

***

- Я просив одягнутися зручно, а не так, наче ти на причастя до самого Папи Римського зібралася, - журить Адам, коли виходимо після закінчення занять з університету.

- Не бурчи, - нахиляюся та цілую його в щоку. На підборах навіть навшпиньки ставати не потрібно. – Я взяла у що переодягнутися. Далеко йти? – запитую те, що цікавить зараз найбільше, адже протоптатися майже увесь день на підборах і йти бруківкою, долаючи невідому відстань, - таке собі задоволення.

- Сідай, - підводить до найближчої лавки. – Взуття брала?

- Так, але воно не пасує до цього одягу, я …

- Щоб я більше цієї дурні не чув. Що там у тебе? Давай сюди, - присідає навпроти, впираючись коліном в землю, знімає туфлю з правої ноги та ставить мою ступню собі на коліно, поки я лише ошелешено кліпаю.

- Я сама можу…

- Звісно, що можеш, - не дає закінчити речення, сам тягнеться за моєю сумкою та витягує кросівки, дістає з одного пару шкарпеток,  одягає їх та натягує на кожну ногу по-черзі кросівки, наче татусь безпорадній дитині. Червонію під зацікавленими поглядами перехожих, які розглядають нас, як музейних експонатів і боюся ворухнутися.

- А тепер пішли, - простягає руку, коли закидає мої туфлі у свій рюкзак.

   Вкладаю свою долоню у його, підіймаюся та міцно обіймаю його за талію, вмощуючи голову на міцних грудях, відчуваючи його руки на своїй спині за декілька секунд.

- Дякую, - вимовляю майже пошепки.

- Цікаво, як би ти дякувала, якби я на руках тебе поніс, - вловлюю за інтонацією посмішку у його голосі. – Пішли, а то спізнимося, - цілує у скроню та розмикає обійми, сплітаючи наші руки.

   Через декілька хвилин Адам звертає з головної вулиці та прокладає маршрут дворами будинків, поки не зупиняємося біля темно-синіх дверей, що ведуть у підвальне приміщення з вивіскою «Індиго».

- Що там? Стриптиз-клуб?

- Приватний танець я хочу лише у твоєму виконанні і коли ми будемо самі. Тут дещо інше. Перевіримо, як уважно ти вчора дивилася фільм, - підморгує та відчиняє двері, пропускаючи мене вперед.

- Квест-рум? – здивовано запитую, коли спускаємося вниз, де над стійкою адміністрації розміщений яскравий надпис.

- Вражена?

- Ще б пак. Ніколи б не здогадалася. Яка тематика?

- Відхопимо дозу адреналіну. Я не дарма обрав вчорашній фільм.

- «Сайлент Хілл»[1]? – майже вигукую.

- Ага. Якщо страшно, можемо відмовитися і прогулятися за ручку по центральній площі. Куплю тобі цукрової вати у формі коника і …

- Замовкни. Де тут можна переодягтися?

- Оце по-нашому, - нахиляється та цілує в ніс. – Зараз заведу, але попереджаю, що буду підглядати.

- Збоченець, - намагаюся приховати посмішку.

- Це ти на мене погано впливаєш.

   Буквально через хвилину нас зустрічає адміністратор, просить підписати документи та проводить до перевдягальні, де я змінюю одяг та залишаємо наші речі у камері схову.