Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

Каміла

«Контактний зоопарк? Притулок для тварин? Аквапарк? Кіно? Стрибок з парашутом? Гончарна майстерня?»

«Не скажу. Навіть не намагайся. За те тепер я маю список місць, у яких ти не бувала.» - приходить у відповідь.

   Відкидаю голову на узголів’я ліжка та шумно видихаю, притискаючи телефон до грудей.

   Ось уже більше, ніж пів години намагаюся здогадатися, що Адам задумав, та він вперто відмовляється дати бодай якусь підказку, окрім того, що я, ймовірніше за все, не бувала у цьому місці. Тому  з того моменту, як забралася під ковдру, майже тридцять хвилин штурмую повідомленнями його месенджер. І, швидше, не через допитливість, а через бажання підтримувати зв’язок. Груди розпирає приємними відчуттями від спогадів про його зізнання. Мабуть, нічого не робить людину такою щасливою, як взаємність.

   Щойно починаю набирати відповідь на повідомлення, на екрані телефону з’являється сповіщення про вхідний відеодзвінок. Перевертаюся на живіт, впираю телефон у спинку ліжка та приймаю виклик.

- Привіт, - кімнатою лунає низький оксамитовий голос, а екран заповнює усміхнене обличчя Адама. – Класна піжамка, - від його погляду поверх короткої майки на тонких бретелях хочеться чи то накинути халат, чи зняти її взагалі, - покажеш повністю?

- Ти серйозно? – збентежено запитую. – Навіщо?

- Хочу перевірити свою інтуїцію.

   Господи, і чому саме сьогодні я одягла цю піжаму з мультяшними лисичкми? Таки підіймаюся на коліна, скидаючи з себе ковдру. Він бачив мене оголеною, тому не час палати від сорому через свої ультракороткі шортики.

- Чорт, схоже тепер мене будуть заводити ще й лисиці, - запускає руку у вологе волосся  і шумно видихає. – Ляж і вкрийся, бажано до самої шиї.

- Навіщо? – вмощуюся на місце, спираючись на лікті.

- Клементинко, ти навіть не уявляєш, що зі мною робиш. Поруч з тобою відчуваю себе підлітком у пубертаті, у якого стояк навіть від легенького пориву вітру в області ширінки.

- Не перебільшуй, - посміхаюся.

- Тобі показати? – запитує цілком серйозно. – Ти перетворюєш мене у хтивого бабуїна.

- Повірю на слово. І ти надто милий для бабуїна.

- Милий? Ти точно про мене говориш?

- Ти зараз на компліменти напрошуєшся?

- Саме це й роблю, - смикає бровами. – Як сьогодні минуло тренування?

- Якось незвично, коли ти не крутишся неподалік, - зізнаюся. – Сьогодні відпрацьовували лансаду та капріоль. У першому випадку кінь стає на задні ноги та робить стрибок вперед, притискаючи передні до грудей, а в другому – з задніх робить високий стрибок вперед, переносячи вагу на передні ноги.

- Звучить трохи моторошно. Як ти тримаєшся у сідлі?

- Усе виходить якось природно, я відчуваю усі рухи коня, тому синхронізуюся, підлаштовуючись під тварину. Ти робиш те ж саме, коли кермуєш мотоциклом.

- Чому ти не займаєшся цим професійно? Далеко не усі, кого я встиг майже за місяць там побачити і почути балаканину про нагороди за участь у змаганнях, виглядають так синхронно та гармонійно у сідлі, як ти.

- Батьки вважають це безглуздим марнуванням часу, - не вдається приховати зітхання, яке саме вирвалося з грудей, - а для підготовки до змагань потрібно тренуватися ще більше. Але мене все влаштовує, - знизую плечима.

- Міг і не запитувати, - у голосі чути роздратування, - тебе завжди все влаштовує. Добре, ми обговоримо це питання пізніше, я його не закриваю.  І так, лише дев’ята вечора – дитячий час. Подивимося фільм?

- Як це?

- Як-як? Ввімкнемо одночасно, - закочує очі. – Звісно, на моєму дивані, коли ти вкладаєш голову мені на коліна і сопеш через двадцять хвилин, набагато приємніше та не буду витягати тебе з ліжка.

- Я тоді не сопіла! – обурююся, хоча й справді на трохи задрімала.

- Ага, як скажеш. То що, вмикаємо?

- Вмикаємо. Кажи, що шукати, - тягнуся до приліжкової тумби за ноутбуком та вмикаю пристрій.

***

   Здригаюся від торсання за плече і різко сідаю в ліжку, намагаючись розліпити очі.

- Ти чому досі спиш? – обурено запитує мама.

- Будильник не спрацював, - брешу, бо, очевидно, телефон розрядився і вимкнувся. – Встаю. Котра година?

- Вже о пів на сьому. Швидко приводь себе в порядок. Ми снідаємо сьогодні не самі. І що це за піжама така? – кривить обличчя. – Тобі що, десять? На вихідних підемо по крамницях і купимо тобі нормальну білизну.

- В суботу я зайнята, - відразу випалюю, ігноруючи її дорікання.

- І чим це?

- Друзі запросили у гості, - не уточнюю, що не мої. – Я говорила з татом, він не проти.

- Він надто багато тобі дозволяє, - кидає розвертаючись та виходить з кімнати.

   Стримуючи зітхання, вибираюся з ліжка, ставлю телефон на зарядку та плетуся в душ. У мене ще достатньо часу, аби зібратися, але мамина одержимість правилами та графіком викликає роздратування з самого ранку.

   Стаю під гарячі струмені води та прокручую у голові вчорашній вечір. Ще ніколи стільки не сміялася, переглядаючи жахастик. Намагалася відмовити Адама та переконати обрати інший фільм, але його коментарі зробили з горору чорну комедію. Після перегляду ще довго говорили про різні дурниці, поки я не заснула.

   Жодного разу не збиралася з такою радістю до університету. Пурхаю по кімнаті, наче на крилах, адже зовсім скоро зустріну його. Немає абсолютно ніякого бажання наносити макіяж, але й чергового зауваження від мами не хочу, тому користуюся лише пудрою, наношу туш та рум’яна і вирівнюю волосся. Одягаю бежеву мідіспідницю-пліссе з широком поясом поверх чорного боді з довгими рукавами, взуваю туфлі на підборах, закидаю в сумку до конспектів джинси, худі та кросівки, знімаю з вішака тонке пальто та спускаюся вниз, лишаючи речі у передпокої.

   Йду в сторону кухні, звідки долинають голоси, і завмираю біля порогу, почувши знайомий голос.

- Чому відмовляється? Вона пояснила? – по інтонації чую, що Артур роздратований.