Читати книгу - "Не вбивай"

— Скрізь неспокійно… — повторив гетьман і почав пальцями бубнити по статі, що було знаком його невдоволення.

— Яка причина тим небажаним познакам видимої ребелії? — спитав по хвилині.

— Є ріжні причини, — зважився відповісти Апостол. — Хоч би та, що ми безнастанно в походах, а відома річ, як виглядає без хазяїна хазяйство. Але найважніше те, що народ невдоволений, і то не тільки в нас, але й у московських землях. Там бунти, і до нас бунтарський дух перекидається.

— Наш народ ніколи не був вдоволений, — перебив Апостолові гетьман.

— Це правда, але ніколи він без причини не бунтувався, а тепер тих причин багато і такі вони важкі, що й виповісти трудно. Милості твоїй відомо, — так і говорити не стану. Нівечать нас, винищують, обдирають і зневажають, не лиш народові терпіти, але й нам на такі знущання довше дивитися годі.

— Годі нам дивитися довше на те, що з Україною робить Москва! — загомоніли гуртом.

Гетьман скорим рухом підвівся з крісла і глянув крізь віконця направо й наліво.

Не було нікого. Лиш хоругов лопотіла з вітром, то широко розвіваючися, то тихо прилягаючи до полотен шатра.

Здалеку гудів табор. Він мав свої турботи. Заздрим оком дивився туди, де жив гетьман і його старшини, не прочуваючи навіть, які то в них тяжкі турботи.

— Чого ж ви тоді хочете, панове? — спитав гетьман, вертаючи на своє місце.

Як на даний знак, поставали з лавок. Обступили його, схвильовані, збентежені, тривожні. Всі нараз раді були говорити, жалуватися, виявляти своє задушевне бажання. Але привикли до того, що в розмові з Мазепою треба бути поміркованим, що його ані криком не настрашиш, ні жалісливими словами не зворушиш, з ним треба балакати спокійно і розумно.

— Регіментарю і батьку наш! — почав Ломиковський. — Відомі тобі наші бажання, але нам не відомі твої задуми, і від того нам важко двигати на своїх спинах тягарі наших урядів. Подумай собі, — з одного боку Москва нас кривдить і притискає, Москва посягає на наші права споконвічні, ми непевні ні своїх урядів, ні маєтків, ні безпечного пробування, з другого боку народ бунтується, городові старшини не в силі цеї ребелії опанувати, а ми, як той степовий вітер, кидаємо собою направо й наліво, нині тут, а завтра Бог вість де, і ніякої надії нема в нашому серці, що воно до кращого йде. Коли б ми знали, що ти, ясновельможний пане гетьмане, загадав і постановив, то не ходили б ми як у мраці, не бачучи дороги перед собою.

— Непевність тривожить людину, — підхопив Апостол.

— Хай буде, що хоче, щоб лиш знати що, — додав Горленко. Соромно, що старшини твої і довірені тобі люди так само непевні й несвідомі завтрішньої днини, як останній чура з обозу.

Старшини хвилювалися, насилу здержуючи жаль…

— Як бачу, — сказав гетьман, — ви невдоволені мною. Так тоді — будь ласка! — він підніс і назад на стіл поставив гетьманську булаву. — Будь ласка!

В шатрі зробилося тихо. Чути було, як лопотіла хоругов і як здалеку шумів табор.

— Пішліть по полковників, що осталися вдома, вдарте в литаври, скличте раду і виберіть собі нового гетьмана. Я проти волі своїх старшин рейментувати не хочу. Може я старий, може, мені й важко шукати нових доріг, може, очі мої недовиджують, а уші не дочувають, виберіть собі другого, кращого й молодшого, — будь ласка! Я вже своє відгетьманував, пора й мені спочити.

Не раз чули це старшини, і за кожним разом бентежила їх така погроза. Нині більше, ніж коли. А що буде, коли гетьман дійсно рішився прийняти титул герцога й зажити на своїх маєтках?

Перед ними розкрилися чорні горизонти. Цар Петро, Меншиков, війна, і вони без гетьмана Мазепи, без того одинокого чоловіка, котрого шанує і перед котрим має респект грізний, невблаганний цар. Без Мазепи почалася б на Україні така анархія, що й погадати страшно.

— Будь ласка, — повторив, стукаючи булавою, гетьман.

Апостол обхопив гетьмана за коліна.

— Батьку й добродію наш! Бог свідком, не хотіли ми вразити серця й маєстату твого. Не гнівайся на нас. Ми до шабель звикли, не до політичних розмов. Знаєш, ясновельможний гетьмане, що і між мною і тобою перше щось не наладжувалося, а тепер я тобі найвірніший слуга і товариш. Що прикажеш, сповню. І всі ми так, і не лиш ми, але й багато других. Розхмар своє чоло, не карай нас гнівом своїм.

Гетьман мовчки обіймив Апостола і посадив його біля себе.

— Не гніваюся я на вас, панове товариство, а по щирості кажу, якщо ви невдоволені мною, так виберіть собі кращого від мене.

— З тобою, Іване Степановичу, хочемо жити й умирати! — закричали гуртом.

— Так тоді не пускайте своїх гадок заячими слідами, а кажіть, чого собі бажаєте, панове'!

Апостол потягнув Ломиковського за полу. Цей почав тихо, але різко.

— Обіцяв ти нам, гетьмане, що як Богдан вивів Україну з ляцької неволі, так ти нас виведеш із теперішньої, щоб ми не загинули ні під царем, ні під королем, лиш добилися волі.

— Обіцяв і хочу дотримати слова, так хай мені свідком буде Господь і Христос, наш Спаситель.

— А коли ж ти нас виведеш, Іване Степановичу, як не тепер? Приставаймо до шведів і разом з ними доконаймо того лютого дракона, що присмоктався до України!

— Приставаймо до шведів, приставаймо! — гукали старшини.

— Карло на Березину йде. Цар у тривозі. Скарби свої в Білоозеро казав вивозити, городи й села палити велів.

— Як шведи увійдуть в Україну, запізно буде.

— Або тепер спасеш нас і визволиш від ворога нашого найлютішого, або ніколи!

Гетьман два пальці до уст приклав.

— Тихо, панове, ради Бога, тихо! З таким крамом мудрі люди не виходять на торг. Гадаєте, гав ловить Мазепа? Ох, які ж бо ви! Не вам мене учити. Добре я знаю, що роблю, — обезпечаюся на всі боки. Кождий з вас відповідає за свій полк або за свій уряд, а я відповідаю за всіх. Історія всю вину звалить на гетьмана Мазепу. Не дай Боже невдачі, народ обплює мене і обкидає камінням. Я не живу з нині на завтра,