Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

— Якщо пощастить — то багато! — впевнено відповів хлопець.

— Щось продаєш?

Він кивнув.

— Ну, продавай, — Рената зітхнула, зняла долоні з його плечей і відійшла. — А коли закінчиш — можеш до нього зайти? Відволікти?

— Гаразд, — пообіцяв Вітас. — Тільки ти поїдь і купи щось, а то ми з твоїм дідом його запаси вже випили!

Більше не відволікаючись від комп’ютера, він витягнув із кишені штанів двадцять літів і простягнув, не дивлячись, Ренаті.

Новий сніг, що випав, знову став старим. Мабуть, тепло від сонця, що визирало іноді крізь хмари, трохи розтопило його і змусило додатися у вигляді нового шару до старої сніжної кірки.

Для того, щоб купити пляшку «Три дев’ятки», їхати в Анікщяй або навіть у ближнє містечко Трошкунай, було необов’язково. Дорога до крамнички, куди вже давно протоптав стежку крізь ліс пияк Борис із сусідніх хуторів, не займала більше півгодини, заледве — хвилин сорок.

Рената зупинилася перед своїм червоним «фіатом». Витягла з кишені куртки ключі від машини, потримала в руках і сунула назад.

«Ні, — подумала дівчина. — Навіщо поспішати?»

І попрямувала до лісу, слухаючи долинаючий зі землі хрускіт сніжної кірки. Вона ходила іноді цією стежкою до Андріонішкіса. І навіть ходила, коли стежка тяглася безпосередньо від ближнього до них краю лісу. Тоді це була їхня особиста стежка, якою любила прошкувати до кладовища бабуся Северюте. Вона навіть в Андріонішкіс не заходила, а лише на цвинтар, де лежала вся їхня родина, всі пращури, крім прапрадіда, котрий загинув на Першій світовій десь далеко в Бельгії чи Голландії. Про нього іноді згадувала Северюте, коли Рената ще під стіл могла зайти, не пригнувши голівку. Бабуся казала, що Рената на свого прапрадіда схожа, але не казала, чим. Мабуть, обличчям. Чим ще Рената могла нагадувати далекого предка, котрий загинув молодим?

«Треба знайти його світлину, адже вона десь була! Знайти і поглянути зараз, чи схожі вони з прапрадідом сьогодні?» — міркувала Рената.

Вона вже йшла лісом. Лісовий запах, приправлений морозцем, лоскотав ніздрі. Тієї старої стежки, либонь, давно вже немає. А якщо й залишилися від неї якимось дивом сліди, то сховані вони зараз під снігом.

Спробувала згадати: коли востаннє Бориса з сусідніх хуторів бачила? Обличчя його — опухле, з синюватими мішками під очима — згадала. Згадала, як заходив він раніше до діда то гроші позичити, то про політику погомоніти. Але навіть якщо заходив побалакати, то під кінець розмови все одно просив грошей. А потім дід його прогнав. Навіть на поріг не пустив. Що його так розлютило — не пам’ятала. Чи то дід вирішив, що Борис щось у них із двору вкрав, чи щось інше зробив. Але відтоді Бориса вже не бачила. А скільки років минуло? Може, три чи чотири.

Ноги знали цю невидиму дорогу з дитинства. У лівій долоні щось кольнуло, і Рената всміхнулася: це її долоня згадала, як тримала вона руку бабусі, а бабуся вела її, маленьку Ренату, в Андріонішкіс. Спочатку на цвинтар, де бабуся всі могили родичів до ладу приводила та наново прикрашала, а потім далі, в центр містечка, де ціла вулиця грюкала дверима маленьких магазинчиків і крамниць. І вже там Северюте, міцна та жвава, незважаючи на вік, заповнювала звільнені від квіткової розсади торби печивом і всілякими смаколиками, щоб не повертатися додому з порожніми руками.

Тепло стало Ренаті від спогадів. Вона і про дорогу забула, і про ліс, що навколо неї стояв. І тільки два старих дуби, що росли, як брати — поруч, привернули до себе її погляд і думки. Адже саме тут, перед дубами, їхня стежка вливалася в стежку пияка Бориса.

Зупинилася Рената, оглянула сніг, що вкривав землю. Жодного людського сліду, навіть найменшого натяку на стежку.

Вона дивилась на сніг, на його кірочку — білу, посипану негусто останнім, опалим уже взимку сухим дубовим листям і сосновими голками, занесеними вітром під дуби. Їй здавалося, що проглядає стара стежка з-під снігу, з-під листя та голок. Але проглядала вона з її пам’яті. І повернула Рената ліворуч, туди, куди раніше ця стежка вела. Попрямувала далі вже невидимою доріжкою, залишаючи за собою неглибокі сліди чобітків і не думаючи, що саме зараз оживляє вона цю стежину, цю ниточку, «простягнуту» між їхнім будинком і селом на десяток коротких вуличок і з однією, але дуже гарною церквою Петра і Павла.

«Цікаво, скільки в селі має бути вулиць, аби його називали не містечком, а саме селом?» — подумала і знову всміхнулася.

Ні, Андріонішкіс їй подобався, особливо навесні й улітку, коли декотрі місцеві жителі (а відбувалося це завжди після десятого числа будь-якого теплого місяця, після отримання допомог і пенсій) купували фарбу й оновлювали колір дерев’яної «шкіри» своїх затишних будиночків. І тоді вже на її очах блакитне ставало синім, салатове — зеленим, рожеве — червоним. І містечко оживало, і здавалося іноді навіть яскравішим і веселішим за Анікщяй, де жителі не так турбувалися про яскравість стін своїх обійсть, та й цегляних будинків там давно стало набагато більше, ніж дерев’яних.

Попереду ліворуч з’явилися стрункі стовбури сосен, під якими розляглося кладовище Андріонішкіса. Зараз воно здавалося частиною лісу. І хрести на могилах були схожі на молоді дерева.

Знову згадалася Северюте і це ж кладовище, схоже на людський мурашник. Тільки не весняний, розбуджений сонцем, а осінньо-зимовий, прохолодний і малорухливий, неквапливий. Таким це кладовище завжди ставало другого листопада, в День пам’яті всіх померлих. І тоді біля кожної могили вовтузилося по кілька людей, зазвичай — тільки жінки. І того дня людей на кладовищі бувало точно більше, ніж жителів у всьому Андріонішкісі. Бо із сусідніх сіл і хуторів ховали тут своїх небіжчиків, а отже, до всіх померлих родичі приходили, як у лікарню, якщо у хворого день народження. Приходили, прибирали та прикрашали могилки, немов у конкурсі на найчепурнішу могилку участь брали. А потім запалювали під хрестом або пам’ятником свічки. Цікаве осіннє небо схилялося над кладовищем, опускало вечір, щоб свічки гарніше в сутінках і в навколишній темряві палали. І тоді завмирали на місці родичі померлих, дивилися на сотні вогників свічок, споглядали заворожено, ніби не вірили, що це вони самі таку красу сотворили, таку яскраву та казкову красу, якою, мабуть, і сам Бог згори в цей момент милувався. Милувався і зволікав відправляти на Литву сніг, поки не прикрасять цвинтарі по всьому Литовському краю, поки не догорять на них свічки Велінеса, поки не залишаться литовці задоволені