Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

Я завмерла, не знаючи, що й робити. Здавалось, нічого такого, і я тут не одна, а зі Святом, але все одно якось незручно. Що йому треба? Чи просто так підійшов?

– Привіт, – у нього був приємний, м’який голос, гарно поставлений – воно й не дивно, актор же ж. – Ти з фотографом?

– Так, він запросив мене подивитись, що тут відбувається, – невпевнено пояснила я. – Цікаво ж… Зазирнути за театральну завісу.

– Згоден. Я, перш ніж вступати на акторське, весь одинадцятий клас товкся в одному театрі, так і вирішив, що тут моя доля. Тебе як звати?

Хлопець говорив так спокійно, що я, хоч і не готова до знайомства, не знайшла в собі сили просто встати і відійти назад до Свята. Хоча інтерес незнайомця до мене трохи напружував. Я до такого елементарно не звикла.

– Любава, – представилась я. – А ти… Хома, так тебе називав режисер?

– Ой, боже, – відмахнувся він. – Ні, звісно! То персонаж у мене Хома, а мене Руслан звати. Наш режисер вічно забуває, то ж таке страшне ім’я.

– Вибач, – я зашарілась. – Дуже приємно.

Я спочатку потягнулась до нього долонею, ніби руку потиснути хотіла, а потім розгублено завмерла, зрозуміла, як по-дурному це могло збоку виглядати. Хлопець, щоправда, не розгубився. Він перехопив мою долоню і міцно стиснув її, але дуже швидко відпустив, щоб я не відчула себе незручно.

– Отже, – промовив він, – я так розумію, за репетицією ти спостерігатимеш вперше? Ніколи не була за кулісами театру?

– Ну, якщо говорити про будівлю, то була, а якщо про театральний колектив, то ні, тільки на вистави ходила. Хоча це дуже гарно і цікаво.

– Дивись, ще закохаєшся в театр і не захочеш з ним розставатися.

– Хотіла б я закохатись в якусь професію, – чесно сказала я. – Бо досі не можу визначитись, ким я хочу бути…

– Воу. А ти на когось навчаєшся?

– Тільки закінчила одинадцятий клас, вчора випускний був, в цьому ж театрі. Бали ЗНО – всі високі, але досі не визначилась, куди вступатиму.

Руслан замислено почухав потилицю. Кучеряве волосся впало на лоба, майже прикриваючи очі. Він смішно здув прядки, променисто посміхнувся мені і промовив:

– Отже, ти просто ще не пробувала те, що б тебе торкнуло. Але ж ще не пізно! У мене брат молодший, в нього теж вступ на носі… То я знаю, що є кілька тижнів, перш ніж система відкриватиметься. Вступити на якусь економіку чи менеджмент завжди встигнеш, але пошукай щось цікаве!

– Наприклад?

– Та хоч той же театр. Це не так складно. Можна спробувати пройти творчий конкурс, – підморгнув мені Руслан. – Або сходити на якісь курси з того ж програмування, якщо брати технічне, або…

– Хома! Хома, кому ти вже там голову морочиш? Сюди йди! – товстенький режисер замахав руками, вставши на самому краєчку сцени.

– Дивіться, не впадіть, – фиркнув Руслан.

– До мене!

– Ага. Тіні, лягайте до моїх ніг, – він закотив очі, але гучніше озвався. – Йду, йду! Хоч би ім’я запам’ятав, паразит… Вибач, маю бігти, – це вже було до мене. – Та ти подумай.

– Перестань там пудрити дівчині мізки і йди сюди!

Руслан нарешті побіг до режисера. Я ж провела його поглядом, а коли повернулась, виявила, що Свят стоїть просто наді мною, схрестивши руки на грудях, і детально розглядає мене.

– Варто без нагляду на кілька хвилин тебе лишити, і з тобою вже одразу хтось фліртує, – жартома зазначив він.

– Ага, бачиш, яка я популярна… ми просто розмовляли.

Хлопець сів поруч.

– Та я розумію. Я ж жартую, – він взяв мене за руку. – Просто, знаєш, симпатичний актор, киянин, фліртує з моєю дівчиною…

– Спілкується, а не фліртує!

– Ага. Коротше, ревнощі беруть, – підморгнув мені Свят. – Та я тобі довіряю, крім того, я впевнений, що тобі до смаку чорняві.

Я штурхнула його ліктем в бік.

– Перестань.

– Мовчу-мовчу… Ну що, лишаєшся на репетицію і на виставу?

– Так, – кивнула я. – Хочу подивитись, як це воно, в театрі…

– Що, таки заморочила тобі голову майбутня зірка вітчизняної сцени? Повелась на його сині очі?

– Ага, тільки ти в курсі, що в нього очі сині, а я ні! Насправді, просто подумала… а що, як театр – це саме те, чого я хочу? Раптом тут буде для мене місце?

Я думала, що Свят розсміється, але він серйозно кивнув.

– Всяке може бути. Ти права. Лишаємось і будемо уважно дивитись, – він поцілував мене в щоку. – Ти заслуговуєш на те, щоб знайти саме своє місце.

Я видихнула з полегшенням. Хоч хтось мене розуміє! Добре, що зустріла Свята, не уявляю, як було б без нього…