Читати книгу - "Vivat Academia!"

І це при тому, що у більшості спудеї на Елу воліли не покладатися. Вони їй не вірили, і в неї не вірили також — за винятком тих хлопців, які в дівчину періодично закохувались, і добрих душ, як-от Рися чи Літа. З Літою, втім, Ела погано зналася. То була радше Лянина подруга.

— А ми з тобою наче відповідальні, — примружилася Ляна.

— Ми тут перші, — заперечила Ела. Язик у неї не заплітався, навіть коли п’янішала. — За Рисю і то раніше прибули. Знаєш, а ця… Устина… Їй такий дур у голову зайшов.

— Справді? — іронічно поцікавилася Ляна.

— Так… Я чула, вона якихось книжок давньою мовою начиталася — ти ж знаєш, її у бібліотеку музею пускають завдяки спеціалізації, — і тепер хоче в лісі жити.

— Що?! — вигукнула Ляна. Спеціалізацією Устини була давня мова, тож вона направду мала допуск у музейну бібліотеку. Проте жити у лісі… що ж його треба було таке вичитати, щоб дійти цього висновку? До лісу навіть у світлі дні мало хто наважувався потикатись. Хіба що Ляна на канікулах. До недавнього часу вона ніде не працювала, а в лісі напрочуд гарно думалося. Візерунки в зошитах наче самі собою виникали. Щоправда, ці візерунки лишалися для особистого вжитку — Ляні вони надто подобалися. Покажеш комусь — зазнаєш розчарування, коли інша людина притримуватиметься власної думки.

Насправді Ляна ходила в ліс не задля візерунків. Справа була у слідах від пожежі, які час від часу виникали в лісі, у різних місцях. Ляна відчувала їх: її до них наче магнітом притягувало. Здавалося, наче вони якось пов’язані із її минулим, тим, чого вона не могла загадати. Перші кілька років в Академії Ляна навідувалася до кожного такого попелища. Намагалася щось про себе з’ясувати, вдавалася до різних засобів, аби її пам'ять прокинулася. Що вона тільки не пробувала…

З часом ці спроби припинилися. Тепер Ляні було більшою мірою байдуже щодо власного минулого. Вона знала, хто вона є зараз. Цього було достатньо.

Ще Ляна з Елою деколи ходили в ліс по гриби. Під час останнього візиту вони знайшли нове попелище і зустріли лісову істоту (незважаючи на те, що то не був темний день). Після цього Ляна вирішила — за минуле більше згадувати не намагатиметься.

А тоді була практика у Чорному Секторі, і теперішнє ствердило себе невблаганно: згадавши про це, Ляна мимоволі стисла лівою рукою зап'ясток правої.

— У лісі ж повно істот, — сказала. — Вони дуже… різноманітні. Не такі, як в Чорному Секторі, — щиро кажучи, після практики Ляна впевнилася у тому, що істоти Чорного Сектору також на диво різноманітні. Ще й ці шматки плоті… чи то були ті самі потвори? — З більшістю із них важко впоратися, навіть якщо володіти спеціалізацією Пацюківни. До того ж, їх так багато… І рослини.

— Що — рослини? — перепитала Ела.

— Рослини у лісі також непрості. Ти не знаєш, ти рідше там була… Вони наче живі.

— Як таке можливо? — не повірила Ела. Гранад, схоже, своє відстрибав. Ляна взяла його і почала поволі очищувати:

— Інколи… можна помітити, як вони ворушаться. Самі собою, без вітру. А вночі… кажуть, вночі рослини починають жити особливим життям. Виходять на полювання… Вони — як істоти. Також зазнали мутацій. Ліс — джерело цих мутацій, у ньому щось постійно перетворюється… Тому ми і називаємо його батьком. Жити в лісі неможливо, якщо не зазнаєш змін. Але, коли ти їх зазнаєш, то перестанеш бути людиною.

Ляна замовкала і простягнула Елі половину гранаду. Та взяла.

— Та ця Устина несповна розуму, — прожувавши, Ела повернулася до розмови. — З того часу, як з Антіном не спілкується… Справді, як у лісі жити, коли там таке коїться!

— Але ж вона ні з ким особливо не спілкується, Устина, — зауважила Ляна. — Спить мало і рідко, працює десь, свої мислестрічки намагається створювати… У неї на таке спілкування, як у нас із тобою, часу нема. І у Антіна тепер також.

— Ти так рішуче заперечуєш зв'язок між ними, — прищурилася Ела.

— Антін і Устина дружили, — похитала головою Ляна, — цього я не заперечую. Та тепер вона має інші справи. І він також. Вони віддалилися, набагато більше, ніж ми з тобою — від Рисі. Таке часом трапляється. Але… жити у лісі?! — В її голосі прозвучало щире здивування.

— Вона вичитала, наче там були цілком безпечні місця, — сказала Ела. Лянина подруга потроху тверезішала. — Ще до катастрофи у дві тисячі дванадцятому. Пам’ятаєш історію? Все, що вціліло після дві тисячі дванадцятого — то оточений бар’єром Ганни Гроно Чорний Сектор… і ліс.

— Справді, — погодилася Ляна.

— І потім, коли світова катастрофа вже відбулася, Ганна Гроно і Павло Святозір захистили Місто бар’єром, — не відступала Ела. — Очистили… А бар’єр вони простягнули від лісу до лісу.

— Так і було, — сказала Ляна, — принаймні, за офіційними джерелами.

— Це ще не все! — Ела підняла вгору вказівний палець. — Якщо ти пригадуєш, ліс виник майже одночасно із Чорним Сектором. Тобто, коли Ганна Гроно розробляла свій бар’єр, ліс вже був. Як гадаєш, звідки взагалі вона взяла ідею бар’єра? Люди на тоді візерунки поганенько креслили. Не вміли. То яким чином Ганна Гроно зрозуміла, як робити бар’єр? І чому після появи лісу ніхто не міг вийти з Міста?

Ляна кліпнула.

— Бар’єр! — переможно підсумувала Ела. Варто їй було напитися — і божевільні теорії не змушували себе чекати. Зазвичай вони спадали Елі на думку під час перехідного періоду — між станом сп’яніння, що потроху вивітрювалося, і цілковитої тверезості. — Ліс — то і є бар’єр! Один, суцільний. І набагато потужніший за той, що ним пізніше оточено Чорний Сектор. Стіна довкола районів беззаконня у порівнянні із лісом взагалі не витримує ніякої критики. Ганна Гроно бачила ліс. Можливо, була в ньому. Там вона зрозуміла щось таке, чого ми тепер не тямимо. І змогла захистити людей від потвор Чорного Сектору, а тоді і від світової катастрофи. Ліс же захистив себе сам. До речі, тепер зрозуміло і те, чому не можна відгородити бар’єром сам ліс. Ті загородження, що їх роблять люди, значно слабші від лісу.