Читати книгу - "Серце гріє"

Дарт від обурення втратив мову. «Та за кого вона себе має! Хто вона така, щоб учити мене що правильно, а що ні!»

— Ти можеш убити його, але це не виправить того зла, яке він заподіяв тобі! — вигукнула Майя.

— Цього взагалі не можна виправити.

Як оком змигнути Майя опинилася біля Дарта й схопила його за руку.

— Можна. Але тільки не так! Ця людина зруйнувала твоє життя, але замість того щоб будувати нове, ти блукаєш руїнами, втоптуючи дещо вціліле в пилюгу. Ти сам убиваєш себе — закінчуєш те, чого він не встиг. Хіба ти не бачиш?

Майя міцно стискала долоню майстра. Величезні фіалкові очі були широко розплющені, мовби намагалися зазирнути в глибокий вир Дартової душі й побачити там щось — тільки що?

Від дівчини ледь чутно пахло лавандою. Хлопець спробував вирвати руку з тендітних пальців, але його тіло ніби перестало йому коритися.

— Живи щасливо. Будь щасливим. Учися, працюй, проживай кожен день із посмішкою. Ти сильний, розумний і далекоглядний чарівник, рано чи пізно твоє ім’я зазвучить за межами Ормрона й долетить до вух герцога Серванто. Він знатиме, що ти не просто вижив — ти живеш! Він знатиме, що не зламав тебе, не знищив твій рід, хоч як не намагався. Невже ти думаєш, що твій батько хотів би, щоб ти обрав для себе шлях стихії? Невже твої батьки зраділи б, якби знали, що все своє життя ти витратив на помсту?

Майя говорила дедалі тихіше, поки її голос не стих остаточно. Миттєве поривання вляглося, й дівчина усвідомила, що сидить на лікарняному ліжку біля майстра і міцно тримає його за руку.

«Великі боги, що він про мене подумає!»

Навіть у місячному світлі складно було не помітити, як наливаються червоним щоки чарівниці.

Але Дарт цього не бачив. Слова Майї, чи її дивовижно гарні очі, а чи теплі пальці — може навіть, і все разом ніби освітили в душі хлопця ті куточки, про існування яких він і не підозрював. Дарт почувався розладнаним інструментом, у якому одночасно вийшли з ладу всі струни. Йому потрібен був час.

— Тебе не можна випускати за стіни, — хрипко промовив він, відкашлявся й продовжив уже звичайним голосом: — Як можна в наш час бути такою наївною? Ти там сама більше доби не проживеш.

— Не така вже я наївна, — образилася Майя. — Я принаймні не думаю, що заклятий ворог мого вчителя вирішить раптом допомогти мені в досягненні мети.

Дарт відразу відсмикнув руку. Холодне повітря доторкнулося до зігрітої теплом пальців дівчини шкіри, й вона неприємно занила.

— Гострий язичок там теж не допоможе, — кинув майстер. — Залишайся в Ормроні.

— А ви залишитеся? — тихо прошепотіла Майя. Від хвилювання затремтіли пальці.

— Я залишуся, — несподівано й для самого себе промовив молодий майстер. І відразу поквапливо додав: — На якийсь час.

Майя, нетямлячись від радості, буквально підскочила на місці та міцно обійняла майстра. До її вух долетів тихий стогін. Яскраво-червона від ніяковості дівчина сахнулася — Дарт потирав щелепу.

— Ой, я ненавмисно! Болить?

— Ще б пак. Хто це мене так?

— Грей. Ну от, я тепер стукач, — сумно додала вона. Дзиґарі на вежі пробили двічі. — Як пізно вже! Мені додому час. Я завтра прийду, гаразд?

Не чекаючи на відповідь, Майя вибігла із палати. «Який жах! Ну навіщо я полізла до нього обійматися?» — запитувала в себе чарівниця, прямуючи до жовтого корпусу.

Кабінет гранд майстра був порожній.

Догоряли дрова в каміні, так само цокав годинник. Дівчина дістала з кишені зім’ятий аркуш і поклала його посеред столу дато, ще й чорнильницею зверху придавила — для певності. Майя знала — Гай усе зрозуміє, як тільки побачить невикористану перепустку.

Розділ IV

Коли йдеш — іди

Шостий день. Місяць великого снігу

Полудневе сонце відбивалося в міріадах малесеньких сніжинок, які засипали парк. Десяток дрібних нітто-хей під керівництвом сото Карини ліпили чоловічків зі снігу. Гай відійшов від вікна, стомлено потираючи очі. У двері постукали.

— Увійдіть, — відгукнувся дато, всідаючись у крісло.

Шеїчі причинив за собою двері.

— Я знайшов її, — без передмов перейшов він до справи.

— Упевнений?

— Так. Усе збігається.

— Я зберу загін, і тоді…

— Ні, — перебив Шеїчі, — я піду сам.

— Це нерозважливо. Ти ще не до кінця одужав після останньої сутички, — заперечив грандмайстер.

Шеїчі сів у крісло й відставив ціпок.

— Мені не потрібно твого дозволу, Гаю. Я прийняв рішення. Хтось мусить закінчити цю історію завдовжки в тридцять років.

— Тобі не здається, що вона вже скінчилася? Майя залишилася в Ормроні й, схоже, збирається поборотися з Юкою за звання найкращої лучниці року. Навіть Дарт залишився. Не знаю вже, яким дивом Майї вдалось умовити його, але хлопець ще й досі тут, у гакко. І продовжує навчання.

— Не Дарт, то хтось інший. Ламія не здасться. Поки вона жива, учні школи в небезпеці.

— Шеїчі, тільки не кажи мені, що збираєшся битись із нею, аби захистити школу. Я, звичайно, старий, але поки не в маразмі. Якщо тебе веде спрага помсти, в чому я сумніваюся, — помста зазвичай є стравою, котру холодною подають, але ж не із затримкою на тридцять років — то не прикривайся школою. Якщо вже вирішив героїчно загинути, хоч причинами поділися!

Шеїчі спокійно сприйняв вибух гніву товариша. Він звик до таких сплесків люті ще тридцять два роки тому.

— Причини… Гаю, які можуть бути причини? Подивися на нас. Подивися на картину за своєю спиною. Так, багато років спливло. Пустеля вчить своїх дітей терпіння. Та лише в ниток стихії немає кінця — все інше десь починається і десь закінчується. Я хочу сам обрати місце, де скінчиться ця історія. Гадаю, в мене є на це право.

— Не мені тебе судити, — зітхнув Гай. — Але що я дітям твоїм скажу?

— Нехай думають, що я повернувся в пустелю. Так буде краще для всіх. Тепер, коли про подвиги цієї п’ятірки вся школа знає, у тебе не буде проблем із новим сото.

Гай помовчав, перебираючи руками сторінки якогось звіту. Шелест паперу заспокоював.

— Коли вирушаєш?

— Завтра вранці.

— І навіть не скажеш, куди?

— Спочатку в Босхо. А звідтіля на перекладних.

— Попрощатися зайдеш?

Шеїчі похитав головою.

— Я сказав усе, що хотів. Історія одинадцятої команди від три тисячі вісімсот шістнадцятого року