Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Заради майбутнього 📚 - Українською

Читати книгу - "Заради майбутнього"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Заради майбутнього" автора Максим Іванович Кідрук. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 54
Перейти на сторінку:
не слухаєш.

— Слухаю. І все розумію, просто не в’їжджаю, що саме в цьому дивного.

— Однакові енергії! — Дівчина змахнула руками. — Електронний прожектор мовчав, я двічі перевіряла, він був вимкнений, тобто частинки надходили ззовні, їх випромінювало щось з-поза меж лабораторії, а в природі такого не буває: абсолютно однакові енергії! Одні й ті самі, раз за разом! — Лінда хапнула ротом повітря. — І чувак, це тільки початок. Камера надривалася хвилин п’ять, може, сім, а тоді все враз припинилося. Ще хвилину я отупіло витріщалася на знімки, і тільки потім до мене дійшло — частинки замість закручуватися праворуч відхиляються ліворуч. Розумієш?! Це не електрони взагалі були! Крізь камеру пролітали позитрони!

Через шум у барі Тоха не розібрав останньої фрази.

— Що?

— Крізь камеру пролітали позитрони! — по складах повторила Лінда. Антонів погляд розфокусувався та ковзнув кудись за її спину, і дівчина закотила очі: — Ти не знаєш, що таке позитрони.

— Ну-у, — Тоха покрутив долонею з розчепіреними пальцями, — п’ятдесят на п’ятдесят.

Гарячково жестикулюючи, Лінда заходилася пояснювати:

— У кожної елементарної частинки існує двійник, який називають античастинкою. Античастинка — це та сама частинка, тільки заряд протилежний. Античастинкою до електрона є позитрон. Тобто позитрон — це той самий електрон, тільки позитивно заряджений. Про античастинки вперше здогадався Поль Дірак, який розвивав квантову теорію поля, що…

— Стоп! — Тоха ще з навчання в магістратурі пам’ятав Ліндину звичку збиватися на манівці, а тому поквапився перервати: — Це важливо?

— Що?

— Про Дірака.

— А, ні. Вибач. На чому я зупинилася?

— Крізь камеру пролітали позитрони.

— Ага! Отож, я нарешті зауважила, що траєкторії замість закручуватися праворуч відхиляються ліворуч, і зрозуміла, що камеру бомбардували позитрони. Тисячі позитронів! І це робило ситуацію ще більш дивною, бо електронів і фотонів у Всесвіті повно, а позитрони трапляються рідко. Вони можуть залетіти в детектор із космосу, але це буває нечасто, бо коли частинка зіштовхується зі своєю античастинкою, вони анігілюють, знищують одна одну, перетворюються на чисту енергію. Навіть у лабораторії отримати позитрон непросто. Для цього потрібен бета-плюс-розпад, коли один протон у ядрі стає нейтроном, випромінюючи позитрон і нейтрино, або високоенергетичні фотони, енергія яких більша за одну цілу двадцять дві тисячні мегаелектронвольт[9] і які можуть породити електрон-позитронну пару, або…

— Стоп! — Тоха вдруге, немовби захищаючись, виставив перед себе долоні. — Оці двадцять дві тисячні, ти впевнена, що я маю про них знати?

— Так! — Лінда на мить замовкла. Тоді мотнула головою: — Тобто не зовсім. Я про те, що ніякого бета-плюс-розпаду, ніяких високоенергетичних гамма-квантів у лабораторії не було й не могло бути. Я відкрила лог-файл і, як і очікувала, побачила там тисячі записів про позитрони двох різних енергій: низькоенергетичні з енергією 1,03 кілоелекронвольт і високоенергетичні з енергією майже в тисячу разів більшою — 1,14 мегаелектронвольт. Один мегаелектронвольт — це не те щоб аж так страшно, проте це багато. Позитрон, який вилітає з ядра під час бета-плюс-розпаду, не може мати такої енергії. Я зрозуміла, що, хай звідки б позитрони прилетіли, там відбувається щось дуже бурхливе.

Лінда розстебнула наплічник і дістала зсередини теку з товстим стосом роздруківок.

— Ось, можеш сам подивитися. — Вона витягла та розклала перед Тохою кілька аркушів. — Це енергії позитронів, які зафіксував прилад, у порядку появи в камері. Читати зліва направо і вниз по рядках.

Тоха взяв до рук верхній аркуш і радше з увічливості уважно його проглянув. На перший погляд нічого цікавого — стовпчики цифр, що займають усю сторінку.

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.032*10^3

1.141*10^6

1.141*10^6

1.032*10^3

1.032*10^3

1.032*10^3

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.141*10^6

1.032*10^3

1.032*10^3

1.032*10^3

1.032*10^3

1.032*10^3…

— Перші десять — усі високоенергетичні. Бачиш? — Лінда обвела пальцем два верхні рядки. — 1,141 на десять у шостому степені. І тоді я раптом згадала про реактор і дуже злякалася.

Ще до вступу Лінди в аспірантуру Тоха знав, що в Делфтському технічному функціонує двохмегаватний навчальний ядерний реактор.

— Якась аварія? — спохмурнів хлопець.

Лінда заперечно мотнула головою, проте не відразу, немовби не могла зважитися.

— Ні. Як виявилося, ні. Наш університетський реактор не дуже великий, але до його складу входить POSH-генератор[10], один із найпотужніших у світі. Він може генерувати пучок інтенсивністю чотириста мільйонів позитронів на секунду, і це до хріна, чувак, тож я подумала, що щось не так із генератором. Зателефонувала туди й запитала, що відбувається. А вони не зрозуміли. Я пояснила, що мою лабораторію хтось у буквальному сенсі завалює високоенергетичними позитронами, а мені у відповідь: реактор працює на номінальній потужності, позитронну лінію взагалі вимкнено.

Вона сьорбнула пива та продовжила:

— Поміркувавши, я трохи заспокоїлася. Я була впевнена, що це не глюк, бо на власні очі бачила бульбашкові треки в камері, але принаймні не панікувала. Зберегла лог-файл собі на флешку, щоби згодом пошукати які-небудь приховані закономірності чи повторювані фрагменти. Увечері, вже вдома, скопіювала всі дані з лог-файла у вордівський документ, позначила високі енергії хрестиком, а низькі — кружечком, проаналізувала все від початку й до кінця, проте ніяких закономірностей не виявила.

Лінда видобула з течки ще кілька аркушів і показала їх Антону.

××××××××××○××○○○×××××××××××○○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○×○○×○×○

○×○○○××○○×○○×○○×○×○○○××○○○○○○○○○○○○○○○○×○○○○○○○×○○○○○○○

×○○○○○○○○○××○○○○○○○○○○○○○○××○○○○○○○○○○○○○○○○○○○○○××××××

×××××○○○○×○○○○○○○○○××○×××○○×○○○×○×○××××○○○○××○×○○×○××○○×

×○○○○○○○○○○○○○○○○○○×○○×○○×○×○○×○○×…

— Якщо хочеш, я перешлю тобі, може, ти щось знайдеш.

Хлопець кивнув, а потім розвернув до неї перший аркуш.

— Чому підкреслила перші два рядки?

— Перші сто дванадцять символів, — поправила Лінда. — Це просто збіг, що вийшло два рядки, — неспокійна, знервована посмішка спалахнула та згасла. — Незабаром дізнаєшся.

Дівчина обхопила долонями келих і кілька секунд мовчала перед тим, як заговорити:

— Уранці в п’ятницю я прийшла до лабораторії. Занять не було, хотіла попрацювати над статтею, але робота стояла, я не могла викинути з голови ту камеру, переконувала сама себе, що все-таки бачила глюк. Бо інакше ніяк. Зрештою подумала, що причиною могла стати проблема з магнітним полем, тобто до камери залітали все ж електрони, які через зміну полюсів просто відхилялися в інший бік. Я ввімкнула прожектор, двічі чи тричі прострелила крізь камеру електроном і переконалася, що все гаразд: трек відхилявся праворуч. А тоді… — Лінда кліпнула, прикусила краєчок губи й секунд п’ять замислено його жувала. — А тоді все почалося спочатку.

— Що почалося?

— Позитрони!

1 ... 46 47 48 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заради майбутнього», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Заради майбутнього"