Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ми знову почали знижуватися, віддаляючись від сучкуватого, понівеченого вибухами лісу, в напрямку до річки, вирівнялись над покинутими рисовими полями і кулею кинулись на крихітний сампан[60], що маячив на жовтій поверхні води. Коротка черга трасуючих куль — і сампан розлетівся на дрізки у фонтані іскор. Ми навіть не стали дивитись, як борсаються, рятуючи своє життя, наші жертви, а набрали висоту і полетіли додому. Я знову подумав, як і тоді, коли побачив у Фат-Дьємі мертву дитину: «Ненавиджу війну». Було щось огидне в цьому раптовому побіжному нападі — ми випадково пролетіли тут і дали тільки одну чергу; нікому було відповісти на наш вогонь; і от ми спокійно летимо далі, докинувши свою невеличку лепту до кількості мертвяків на землі.
Я надів навушники: капітан Труен хотів зі мною поговорити. Він сказав:
— Ми трохи збочимо з курсу. У вапняних горах чудесний захід сонця. Вам обов’язково треба подивитись,— додав люб’язно, зовсім як хазяїн, що показує гостеві красу своїх володінь.
Миль сто ми летіли слідом за сонцем, що сідало за бухтою д’Алонг. Обрамлене шоломом обличчя марсіянина задумливо поглядало вниз, на золоті гаї між величезними горбами й арками з вивітреного каміння, і рана від учиненого вбивства перестала кровоточити.
5
Того вечора капітан Труен наполіг на тому, щоб я був його гостем у курильні опіуму, хоч сам він і не курив. Йому подобається запах опіуму, сказав він, подобається відчуття вечірнього спокою, але в його професії більшого дозволяти собі не можна. Деякі офіцери курять опіум, але вони служать у піхоті, а йому треба добре висиплятисяÏ. Ми лежали в одній з маленьких кабінок, — вони йшли вряд, як у шкільному дортуарі, — і китаєць, власник курильні, готував мені люльки. Я не курив опіуму відтоді, як від мене пішла Фуонг.
Напроти нас по той бік проходу, згорнувшись клубочком після куріння, лежала метиска з довгими красивими ногами і читала жіночий журнал, а в сусідній кабінці два літніх китайці, відклавши люльки, сьорбали чай і вели ділову розмову.
— Той сампан... сьогодні ввечері... становив якусь небезпеку? — спитав я.
— Хто його знає, — відповів Труен. — Ми маємо наказ розстрілювати в цьому районі річки все, що спаде на око.
Я викурив першу люльку, намагаючись не думати про всі ті люльки, що викурив удома. Труен сказав:
— Сьогоднішня операція — ще не найгірше для таких, як я. Над селом нас могли збити. Значить, ми важили життям не менше, ніж вони. Найбільше я ненавиджу бомбування напалмовими бомбами. З висоти трьох тисяч футів, цілком убезпечений, — він безнадійно махнув рукою, — дивишся, як вогонь охоплює ліс. Тільки бог знає, що б ти побачив, якби був там, на землі. Ці нещасні згорають живцем, вогонь заливає їх, як вода. Вони наскрізь просякають вогнем. — Труен говорив із злістю на весь світ, який не хоче нічого розуміти. — Хіба мені потрібна ця війна за колонії? Невже ви думаєте, що я став би робити те, що роблю тепер, задля якихось плантаторів? Хай мене тоді краще судить польовий суд! Ми завжди воюємо за вас, а на нас складають усю вину.
— І за цей сампан? — сказав я.
— Авжеж, за цей сампан теж. — Він стежив очима, як я потягся по другу люльку. — Я заздрю вам, що ви таким чином можете втекти від усього.
— Ви не знаєте, від чого я тікаю. Не від війни. Вона мене не обходить. Я не втручаюсь у неї.
— Але вона таки вас не мине. Настане й ваша черга.
— Тільки не моя.
— А чого ви кульгаєте?
— Вони мали право стріляти в мене, але навіть і цього не зробили. Вони хотіли зруйнувати сторожову вежу. Найнебезпечніші — підривники. Навіть удома.
— Колись і ви теж станете на чий-небудь бік.
— Ні. Я повертаюся в Англію.
— Ви мені якось показували фотографію...
— A-а... порвав. Вона покинула мене.
— Пробачте.
— Таке життя. Спочатку кидаєш ти, потім течія змінюється. Починаєш навіть іноді вірити у справедливість.
— І я вірю в неї. Перший раз, коли я скинув напалм, у мене майнула думка, що то село, в якому я народився, що там живе мосьє Дюбуа — давній приятель мого батька. А онде й пекар, — я так любив його в дитинстві, — біжить там, унизу, охоплений вогнем, який я на нього скинув. Навіть ті, з Віші, не бомбили свою власну країну. Мені здавалося, що я гірший від них.
— І все-таки ви це робите?
— Всі ці думки приходять і зникають залежно від настрою. Вони повертаються, коли бомбиш напалмом. У всіх інших випадках я вважаю, що захищаю Європу. А знаєте, ті, інші, — вони теж бувають жорстокі. Коли в сорок шостому році їх вигнали з Ханоя, вони залишили там після себе жахливу пам’ять — не пошкодували навіть своїх земляків, яких, підозрівали в тому, що вони допомагали нам. У моргу лежала дівчина, — вони вирізали їй груди, а її нареченого вбили і поглумилися з його тіла...
— Ось чому я і не хочу ні в що втручатися.
Справа тут не в розсудливості чи справедливості. Всі ми втручаємося в що-небудь у хвилини збудження, а потім уже не можемо виплутатись. І у війні, і в коханні, недарма ж їх завжди порівнюють. — Він з сумом поглянув на кабінку навпроти, де в короткому
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.