Читати книгу - "Тихий американець. Наш резидент у Гавані"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви вважаєте, що залишите цей порт?
— Адже ви газетяр. Вам краще знати, ніж мені, що ми не можемо перемогти. Ви знаєте, що дорогу в Ханой перерізано і її щоночі мінують. Ви знаєте: ми щороку втрачаємо цілий випуск Сен-Сіра. Нас мало не розгромили в п’ятдесятому році. Де Латтр дав нам два роки передишки — от і все. Але ми — кадровики, ми повинні продовжувати війну доти, доки політики скажуть нам: «Стоп!». Можливо, вони зберуться і домовляться про мир, який ми могли б мати з самого початку; і тоді всі ці роки здадуться чистісіньким безглуздям.— На його негарному обличчі (я згадав, як він підморгнув мені перед пікіруванням) застиг вираз професійної жорстокості, але очі дивилися, наче крізь прорізи карнавальної маски, зовсім по-дитячому. — Вам не зрозуміти всього цього безглуздя, Фаулере. Адже ви не француз.
— В житті не тільки війна робить прожиті роки безглуздям.
Він якось дивно, по-батьківському, поклав мені руку на коліно, наче був старший від мене віком.
— Ведіть її до себе, — сказав він. — Це краще, ніж люльки.
— Звідки ви знаєте, що вона піде зі мною?
— Я сам спав з нею, і лейтенант Перрен теж. П’ятсот піастрів.
— Дорогенько.
— Гадаю, що вона піде і за триста. Хоч у таких справах не торгуються.
Та виявилося, що він дав мені кепську пораду. Людське тіло обмежене в своїх можливостях, а моє до того ж мов задерев’яніло від спогадів. Те, чого торкалися цієї ночі мої руки, було, мабуть, красивішим від того, до чого я звик раніше, але нас полонить не тільки краса. Дівчина вживала тих самих парфумів, що й Фуонг, і раптом, в останню хвилину, привид того, що я втратив, виявився сильнішим від живого тіла, яке лежало поруч. Я відсунувся, ліг на спину, і бажання зникло.
— Пробачте, — сказав я і збрехав: — Не знаю, що зі мною діється.
Вона промовила з глибокою ніжністю і цілковитим нерозумінням:
— Не хвилюйтеся. Так часто буває. Це від опіуму.
— Еге ж, — сказав я, — від опіуму.
І мені так захотілося, щоб це була правда.
Розділ другий
1
Якось дивно було повертатися в Сайгон, де вперше ніхто не чекав мене. На аеродромі мені захотілося назвати шоферові таксі будь-яку іншу адресу, тільки не вулицю Каті-на. Я роздумував: «Чи біль вгамувався хоч трохи за час моєї подорожі?» І намагався запевнити себе, що це так.
Піднявшись сходами, я побачив, що двері відчинені, і в мене перехопило дух від безглуздої надії. Повільно, ледве ступаючи, я наближався до дверей. Доки підійду, ця надія буде жити. Я почув, як заскрипів стілець, і, підійшовши до дверей, побачив чиїсь черевики, але черевики були не жіночі. Я швидко ввійшов у кімнату, і з стільця, на якому завжди сиділа Фуонг, незграбно підвівся Пайл.
— Привіт, Томасе, — сказав він.
— Привіт, Пайле. Як ви сюди потрапили?
— Зустрів Домінгеса. Він ніс вам пошту. Я попросив у нього дозволу почекати вас тут.
— Фуонг щось забула?
— О ні, але Джо сказав мені, що ви приходили в місію. І я подумав, що тут буде зручніше поговорити.
— Про що?
Він розгублено махнув рукою, наче хлопчик, якого примусили виступати на шкільному святі, а він не може знайти «дорослих» слів.
— Ви кудись їздили?
— Їздив. А ви?
— О, я теж чимало їздив.
— Все ще граєтеся з пластмасою?
Він невесело посміхнувся, потім сказав:
— Ваша пошта лежить там.
З першого погляду я побачив, що серед листів немає нічого, що могло б мене зацікавити: один лист був з лондонської редакції, кілька листів, очевидно, з рахунками і один — з банку.
— Як Фуонг? — спитав я.
— О, вона почуває себе чудово, — сказав він і зразу ж прикусив язика, наче переступив межу дозволеного.
— Сідайте, Пайле, — сказав я. — Пробачте, я тільки прогляну цього листа. Він з редакції.
Я розпечатав листа. Як недоречно часом стається те, чого не сподіваєшся. Редактор писав, що, обміркувавши мого останнього листа і зважаючи на складну ситуацію, що виникла в Індокитаї після смерті генерала де Латтра та відступу від Хоа-Біня, він не може не погодитися з моїми доводами. Він тимчасово призначив завідувача іноземного відділу і хотів би, щоб я залишився в Індокитаї принаймні ще на рік. «Ми збережемо де місце за вами...» — запевняв мене, навіть не підозрюючи, в якому я тепер стані. Він був певний, що я зацікавлений в цьому місці, в його газеті.
Й сів навпроти Пайла і ще раз перечитав листа, який прийшов надто пізно. На якусь мить я відчув радісне хвилювання: так буває, коли вранці пробуджуєшся від сну і не все зразу пригадуєш.
— Погані новини? — спитав Пайл.
— Ні. — Я подумав, що цей дозвіл мені вже ні До чого: відстрочку на один рік не можна протиставити шлюбному контрактові.
— Ви ще не одружилися? — спитав я.
— Ще ні. — Пайл почервонів. Він взагалі дуже легко червонів. — Правду кажучи, я сподіваюсь одержати спеціальну відпустку. Тоді ми зможемо одружитися вдома. Так пристойніше.
— А хіба вдома це робиться по-іншому?
— Розумієтеся думаю... Мені важко говорити про все це з вами, Томасе, адже ви — такий цинік! Розумієте, це буде щось ніби знак поваги до неї. Там батько, мати,— Фуонг одразу ввійде в сім’ю. А для неї це важливо, зважаючи на її минуле.
— Минуле?
— Ви добре розумієте, що я маю на увазі. Мені б не хотілося залишати її вдома з тавром...
— А ви хочете залишити її вдома?
— Очевидно, залишу. Моя мати — чудова жінка, вона введе Фуонг
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий американець. Наш резидент у Гавані», після закриття браузера.