Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

Жаліючи Рікеттса, я виклав свою справу якнайшвидше. Ми з Гумбольдтом приятелі, для мене велика честь працювати з ним тут, у Принстоні. О Гумбольдт! Мудрий, сердечний, обдарований Гумбольдт! Поет, критик, вчений, викладач, редактор, самобутня людина…

Бажаючи допомогти мені в цьому, Рікеттс додав:

— Він просто геній.

— Дякую. До чого я й веду. Ось що хочу вам сказати. Гумбольдт нізащо не сказав би цього сам. Це суто моя ідея. Я тут лише тимчасово, але не втримати тут Гумбольдта було б помилкою. Ви не маєте його відпускати.

— Хороша думка.

— Є речі, що їх лише поети можуть розповісти вам про поезію.

— Так, Драйден, Колридж, По. Але навіщо Гумбольдту зв’язувати себе університетською посадою?

— У нього на це інший погляд. Думаю, він потребує інтелектуальної спільноти. Можете собі уявити, якою всесильною видається такій натхненній людині, як він, велика соціальна структура нашої країни. Але куди податись — ось у чому заковика. Нині в університетах модно брати у свій штат поетів, і ви це теж зробите, раніше чи пізніше. Але зараз маєте можливість запросити до себе найкращого.

Роблячи свою медитацію якнайдетальнішою, не оминаючи жодної дрібниці, я виразно бачив перед собою Гумбольдта. Він напучував мене, як порозумітися з Рікеттсом. Гумбольдтове обличчя, із широкою переконливою усмішкою, так близько нахилилося до мого, що я відчув тепло чи навіть жар його щік. Він сказав:

— У тебе талант до таких завдань. Я це знаю, — чи не мав він на думці, що я природжений пройдисвіт? — Така людина як Рікеттс не досягне великого успіху в протестантському суспільстві. Він не годиться на важливі ролі — президента корпорації, голову правління великого банку, начальника штабу, очільника Республіканського національного комітету, Бюджетного бюро чи Федеральної резервної системи. Бути професором його типу означає бути слабеньким молодшим братиком. Чи, може, навіть сестричкою. Ними завжди хтось опікується. Він, мабуть, член клубу «Сенчурі». Годиться лише на те, щоб читати «Поему про старого моряка» юним Фаєрстоунам чи Фордам. Гуманіст, науковець, начальник загону бойскаутів, приємний, але тупоголовий.

Можливо, Гумбольдт мав слушність. Я бачив, що Ріккетс не здужає мене вкоськати. Його щирі карі очі, здавалося, випромінюють біль. Він чекав, поки я скажу все, що хочу, щоб завершити нашу розмову. Мені шкода було заганяти його в глухий кут, але за мною стояв Гумбольдт. Через те, що Гумбольдт не спав тієї ночі, коли обрали Айка, а накачувався піґулками й алкоголем, зазнаючи впливу токсичних продуктів метаболізму; через те, що він не зміг зняти психічної напруги, забувшись сном хоч на кілька годин; через те, що він зрікся своїх талантів, що йому забракло сили духу або ж він виявився занадто слабкий, щоб протистояти непоетичній моці США, я мусив прийти сюди й мучити Рікеттса. Проте мені Принстон не видавався аж таким важливим, як це уявляв Гумбольдт. Розташований поміж гамірним Ньюарком і злиденним Трентоном, він був заповідником, зоопарком, курортом, із власною залізницею, в’язами й милими зеленими клітками. Він був схожий на одне місце, що я пізніше відвідав як турист — сербську бальнеологічну оздоровницю Врнячка Баня. Але, можливо, важливіше те, чим Принстон не був. Він не був фабрикою чи універмагом, конторою великої корпорації чи бюрократичною державною службою. Він не належав до світу рутинної роботи. Якщо вам вдалося уникнути цього світу шаблону, то ви або інтелектуал, або митець. Ви надто неспокійні, надто хапливі та збуджені, надто шалені, щоб усидіти за письмовим столом вісім годин на день? Тоді вам потрібна інституція — вищий навчальний заклад.

— Кафедру поезії Гумбольдту, — промовив я.

— Кафедру поезії! Кафедру! Ох! Яка чудова ідея! — сказав Рікеттс. — Ми б залюбки. Я поговорю з усіма. Ми б усі за це проголосували. Але все впирається в гроші. Якби ж у нас було достатньо грошей! Чарлі, ми й справді дуже бідні. До того ж цей підрозділ, як і будь-який інший підрозділ, має свій порядок організації.

— Порядок організації? Розшифруйте, будь ласка.

— Таку кафедру треба було б створювати з нуля. Це важка справа.

— Як заснувати кафедру?

— Зазвичай на це спеціально виділяє кошти якийсь фонд. П’ятнадцять-двадцять тисяч доларів на рік, протягом принаймні двадцяти років. Півмільйона баксів разом із пенсійним забезпеченням. У нас просто нема цих грошей, Чарлі. Господи, ми би з радістю взяли Гумбольдта. Мені дуже шкода, ти ж знаєш.

Рікеттс тепер неймовірно повеселішав. Уважна до дрібниць, моя пам’ять показала, хоч я її особливо про це й не просив, сивий йоржик його густого волосся, його каро-вишневі очі, свіже лице та вдоволені пухкі щоки.

Я подумав, що саме такий він і був, коли ми потискали руки. Рікеттс, спекавшись нас, став надзвичайно приязний. «Якби ми лише мали гроші!» — повторював він.

Попри те, що на мене нетерпляче чекав Гумбольдт, я мав хвильку перепочити на свіжому повітрі. Стояв під аркою із залізистого пісковику на вичовганому ногами камені. А білочки-прохачки зусібіч бігли до мене гладенькими квадратами й ошатними доріжками. Було прохолодно й туманно, бліде й невиразне листопадове сонце обволікало віття світляною облямівкою. Обличчя Деммі Вонґел було таке ж золотисто-бліде. У своєму сукняному пальті з кунячим коміром, зі своїми цибатими, сексуальними коліньми, що торкалися одне до одного, з вузькими ступнями принцеси, роздутими ніздрями, майже такими ж чуттєвими, як і її очі, і спраглим диханням, вона поцілувала мене, проводжаючи того ранку, торкнувшись теплою щокою, й потиснула мені руку своєю затягнутою у рукавичку долонею.

— Ти чудово впораєшся, Чарлі, — сказала вона. — Просто чудово.

Ми попрощалися на Пенн-стейшн. На неї чекало таксі.

Я не думав, що Гумбольдт буде втішений.

Але, хоч як це дивно, помилився. Коли я з’явився у дверях, він випровадив своїх студентів. Він тримав їх усіх у стані екзальтації, захоплення літературою. Вони весь час крутилися неподалік, чекаючи у коридорі зі своїми рукописами.

— Шановні, — оголосив Гумбольдт, — у нас дещо змінилося. Призначені зустрічі буде пересунуто на годину. Одинадцята — тепер дванадцята. Друга тридцять — тепер третя тридцять.

Я ввійшов. Він замкнув двері заваленого книжками, задушливого й прокуреного кабінету.

— Ну? — запитав він.

— У них немає грошей.

— Він не сказав «ні»?

— Ти знаменитий, він тебе обожнює, захоплюється тобою, хоче з тобою працювати, але не може створити кафедру без грошей.

— Так він тобі сказав?

— Саме так і сказав.

— Тоді я