Читати книгу - "У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян"

– Ні, великий, – спокійно сказав Герман. – Нащо помічникові бога нас обманювати?

Восьминіг розтягнув рот в усмішці.

Боги богами, але посмішка у цього помічника моторошна!

Він відкинув кришку. Перед нами лежали три види Сліз богині: перші прозорі, немов діаманти, другі – небесно-блакитні, а треті – чорні, ніби душа Маруни. Якщо в темної богині, звісно, була душа.

Припливли!

– Вгадаєте – Сльози ваші. Ні – значить, ні. Якщо вгадаєте, то підете. Ні, залишитеся тут назавжди.

Ми замовкли. Перспектива постаріти в печері з двома чоловіками мене не приваблювала. Та й що то за життя без сонячного світла. Треба думати, міркувати, вибудовувати логічний ланцюжок.

– Було б занадто просто, якби Сльози виявилися прозорими, – припустив Альг.

– Чорні – теж, сумнівні, – продовжив Герман. – Їх могла пролити Маруна або Моредана. Значить...

– Зачекайте, – я похитала головою. – Вони не можуть бути блакитними.

– Чому? – здивувався Гера.

– Тому що... згадайте легенду: гинули найкращі маги, вона оплакувала їх. Якби тут були б рубінові сльози, ми б узяли їх. Її серце розривалося від болю і плакало... – Я подивилася в око восьминогу: – Ми беремо чорні.

– Руто, ні! – Альгін ударив мене по руці, яку я простягнула, щоб узяти. – А якщо ти помиляєшся?! І вони прозорі? Богиня ж Пресвітла!

Я потерла забиту руку. А удар у нього хороший – точно синець буде!

На плече Гери сів магоптах і сказав голосом Скрираніеля:

– Скоро сонце сяде, покваптеся.

Ми переглянулися.

– Зробімо жеребкування, – запропонував Герман. – Ми не можемо затримуватися.

Ми підійняли по камінчику. У мене був кругляк, у Германа – витягнутий з гострими краями, а Альгіну дістався плаский, як монета.

Я глянула на Елл-Таанга.

– Великий, я знову прошу твоєї допомоги.

– Я не маю права підказувати, – гмикнув восьминіг.

– А я не про підказку прошу. У тебе... ніг більше. Візьми ці камені, ми відвернемося, а ти їх перемішаєш. Потім, хтось із нас вибере випадковий камінь, а ти розкриєш його. Ми візьмемо ті Сльози, які випадуть волею долі.

– Раз так, я згоден, – знову посміхнувся страхітливою посмішкою восьминіг.

– Альгіне, твої – прозорі, Геро, твої – блакитні, а мої – чорні.

Ми віддали камінчики восьминогу і відвернулися. Той трохи повозився і сказав:

– Можна.

Ми повернулися.

– Хто буде тягнути? – захриплим від напруги голосом запитав Герман.

– Рута, – глянув на мене Альгін. – Це її Хранитель за п’ятку зловив. Нехай і тягне жереб.

Серце скажено заколотилося. Я кинула короткий погляд на Германа, він кивнув – давай. Губи пересохли. Ще закладені від недавнього гуркоту вуха, здавалося, взагалі чути перестали. Серце продовжувало скаженою білкою скакати в грудях, долоні спітніли.

– Нехай рука Рокнесгер спрямує мою руку, – прошепотіла я і торкнулася рукою щупальця Елл-Таанга.

Вогняна спіраль щупальця повільно розтиснулася, показуючи всім мій камінчик. Я з тривогою глянула на хлопців. Вони мовчали.

– Ми беремо чорні, – прохрипіла я і, тремтячою рукою потягнулася до Сліз.

Я взяла в руку першу Сльозу і заплющила очі. Нічого не сталося. Дно печери під ногами не розверзлося, нас камінням не завалило.

– Ти вгадала, – Елл-Таанг ошелешено витріщався на мене єдиним оком. – Цього не може бути, ти вгадала...

Я кинулася Герману на шию, не приховуючи сліз, що вже полилися по щоках. Ми виконали перше завдання! Ми змогли! Ми молодці! Ззаду підійшов Альгін, і ми стояли так, обійнявшись, втрьох.

– Золотце моє, моя руда магія,  – шепнув на вухо Герман. – Ти...

– Я вже подумки з усіма попрощався, – збуджено промовив Альг.

– Кхе! – почули ми за спинами й озирнулися. Восьминіг дивився на нас, не кліпаючи, лише помаранчева зіниця навертала кола по райдужці. – Сльози брати будете чи як?

Я забрала решту крапель.

– Дякую, – подякувала я восьминогу.

– За що? – здивувався він.

– За допомогу. Без тебе ми б не впоралися.

Він розплився у своїй моторошній усмішці.

– А ти кумедна, внучка Уланьяра Семисильного.

Я спантеличилася.

– Я магію твого роду за сто верст взнаю, – пояснив він і глянув на хлопців: – Вам пора.

Із цими словами восьминіг зник, а перед нами відкрився прохід, яким ми вийшли до тієї самої мітки, залишеної на місці нашого прибуття.

– Руто, давай накопичувач, – простягнув руку Альгін.

Я простягнула йому амулет.