Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

* * *

Палуба скрипіла і вила під вітром. Тут, у цих місцях, річка нагадувала розтоплений свинець; тут не видно, як вона широким горлом ковтає білий пух вітрильників, острови, головне – місто не шипіло шинами, не дряпалося догори. Різнобарвні парасольки билися під теплим вітром, і майору приємно ряботіло в очах. Вітер ворушив лацкани піджака, скрипіли підбори команди, губилися голоси. За баржею, що, наче древній шлюп, лежала черевом на воді біля берега, білими захололими хвилями піднімався пісок. Пісок білий і чистий, його навозили з-під Ржевська, здається, таке є містечко, – думав майор, – а могли б і з Африки, із Сахари, чому б ні, благо грошей вистачає. Небо блищало чистою синьою порцеляною. Саме так воно повинно і бути, як він і замислив. Життя належить спритним, і від цього нікуди дітися. Щастя і нещастя належать таким, як він. Тут у нього покислішало в роті: а що робити з цією дуркою Ладою? Гм, столична хвойда з претензіями сільської дурки, котра, окрім клубу з гармошкою, нічого у житті не бачила. Він знав, що в житті усим зобов’язаний собі, а не їй, не її батькам, дідам, що походжали довгими коридорами із запахом паркетної мастики, паперів з доносами. Але пізніше, за годину десь, до майора дійшло, що він вчинив дурне, коли згадав Ладу.

І в каюті за коньяком з лимонами, і на містку, і на палубі, чекаючи на дівчину, пручись з головою у притрушене золотим пилом очікування, він упіймав себе на тому, що думає про дружину з такою гарячністю, що ладен убити її, утопити її, знищити слід її, аби тільки вона виселилася з його натомлених роками мізків. А потім прийшла дівчина. Всі шлюзи відкрилися, і спочатку хлинуло з усіх боків приємне тепло, заповнюючи лакуни, обезводнені й поруйновані. Майор кинув на дівчину погляд, що скидався на погляд школяра, який сором’язливо нашкодив. Тут же перевів очі на свинцеву рівну воду, і зіниці шкодливо забігали, намагаючись вчепитися бодай за щось. Майор набрав у легені повітря і знову подивився на дівчину. Цього разу він вивчав її. У неї пшеничні вії. Майор подався вперед, і складка на животі перекотилася, боляче шпигонуло у пах. «Мабуть, грижа», – подумав майор і подивився у чисті порцелянові, ясні, майже тобі полудневе небо, очі дівчини. Вона високого зросту. З-під куцої спідниці виростали стрункі ноги, трохи підліткові, але вже покриті дорослим жирком. Майор облизнув губи.

І тут у майора поповзла палуба з-під ніг; чи його помчало по палубі, так, що аж закинуло голову, і хмари порцеляновим горохом заторохкотіли лисиною. Відтак він поїхав паркетом свого дому, слухаючи, як з тріском прочиняються двері. Вибіг десятилітній Русланчик і закричав крізь усі зали та кімнати: «Мамо, мамо, де мої трусики…» Від цього майора кидонуло в піт, і він гаркнув: «Ладо, чому він так у тебе говорить!» А Лада сиділа на біде і листала глянсований чорно-білий часопис для геїв. Вона була гола й дуже вродлива з незворушним обличчям і алебастровою зачіскою. Лада підвела обличчя і щось сказала. Що, майор розібрати не зміг, бо слова загули, як у діжі. І його знову потягло блискучим начищеним паркетом повз гавкаючі двері, і ось він втягнув з насолодою у легені густе річкове повітря. І не лише. Дівчина стояла, широко розставивши ноги. Вона повністю роздягнена. Невеликі груди, плаский живіт, м’який випнутий лобок виголений, задок круглий і міцний, як у дорослої жінки, але трохи кутастий, як у незайманих. Майор сковтнув слину. Посадив дівчину у крісло, розвів ноги: одну закинув на ліве бильце, другу – на праве.

– А зараз розведи губки, – сказав він.

Дівчина слухняно, але опустивши додолу порцелянові очі, делікатно розвела пальчиками сороміцькі губи. Майор поліз у матню, намацав скуйовдженого черв’яка і почав мастурбувати. Потім щось тріснуло у його голові, і майора знову понесло залами та вітальнями, передніми, кухнями, доки він не побачив ліпленої стелі з крилатими бронзовими херувимчиками, що дзюрили і напинали луки.

Вони, Лада і майор, сиділи за великим червоного дерева круглим столом. Напроти одне одного. Майор у чорній гаптованій сорочці, з комірцем під саме горло, Лада непорушна, зі своєю алебастровою зачіскою, яку, здавалося, ані вітер не зрушить, ані бомбардування арабами столиці; одягнена в пацанячу майку, що відкривала живіт, і такого ж фасону і крою джинси з драними колінами.

– Ти виховаєш з нього гомика, – виразно, майже по-скла-дах сказав майор.

Лада дивилася у вікно. Потім на телевізор, що затуляв усю стіну. Вона увімкнула телевізор і перевела безпристрасне обличчя на екран.

– Не розумію, чому ти не хочеш, щоб він товаришував з Віктором? Порядна сім’я. Порядні люди. І скажи, що поганого у тому, що він стане голубим? Відкрий очі: у нього давно до цього йде.

– Блядь, що ти говориш…

– Зараз легше прожити голубим, – сказала Лада таким тоном, наче нагадувала: був висловухим селюком, ним і залишився.

На цьому майора знову понесло. Він тепер лежав під білою стелею лікарні, а санітарка з бородавчастим обличчям, синіми від гігієнічної помади губами витягувала з-під нього судно.

– Де я? – запитав нарешті майор і зрозумів, що не чує свого голосу.