Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

«Я хочу ніколи не мати цицьок чи пишних стегон, — похмуро подумала вона. — Якщо через них стається отаке, то кому це треба?»

Від цієї думки Джессі згадала ту мокру пляму ззаду на трусах. Вона скинула їх — бавовняні трусики з «Сірз», колись зелені, а тепер збляклі ближче до сірого, — і з цікавістю підняла їх до рівня очей, тримаючи за гумку. Так, ззаду дещо було, і точно не піт. Також воно не було схоже на жодну зубну пасту з тих, що вона бачила. Скидалася речовина на перламутрово-сіру рідину для миття посуду. Джессі нахилила голову та обережно нюхнула. Відчула ледь помітний запах, що асоціювався з озером після періоду спекотної спокійної погоди, а також схоже пахла джерельна вода. Якось вона була принесла батькові склянку води, яка пахла їй особливо сильно, і запитала, чи він це відчуває.

Він похитав головою.

— Ні, — радісно відповів тато, — але це не означає, що запаху там нема. Це означає, що я, блін, забагато курю. Думаю, Періжечку, ти маєш на увазі запах водоносного шару. Мікроелементи, оце все. Трохи запашок, і мамі купу грошей доводиться витрачати на кондиціонер для білизни, але тобі від того зле не буде. Клянуся.

«Мікроелементи, — подумала вона зараз і знову нюхнула той аромат. Джессі не розуміла, чому він її захоплює, але так і було. — Запах водоносного шару, це все. Запах…»

Тоді заговорив наполегливіший голос. У день затемнення він був трішки схожий на мамин (як мінімум тим, що називав її «дівулею», як іноді робила Саллі, коли Джессі дратувала її, ухиляючись від роботи чи забуваючи про якийсь обов’язок), але Джессі припускала, що насправді то голос її самої ж, дорослої. Якщо його войовничий рев трішки тривожив, то лише тому, що, грубо кажучи, для цього голосу було ще зарано. Проте він усе одно був тут. Він був тут і робив усе можливе, щоб зібрати її докупи. Його нахабна крикливість химерним чином заспокійливо діяла на Джессі.

«Це те, про що говорила Сінді Лессард, це воно, це його кінча, дівулю. Думаю, тобі треба дякувати, що воно опинилося в тебе на білизні, а не в якомусь іншому місці, але не тіш себе казками про те, що тобі пахне озером, мікроелементами якимись із водоносного шару чи ще чимсь. Карен Оквін, звісно, придурошна, ще жодна жінка в істо­рії не виносила дитину в горлі, сама знаєш, але от Сінді Лессард точно не придурошна. Я думаю, вона таке бачила, і тепер ти теж таке бачила. Чоловічу штуку. Кінчу».

Від раптової огиди — не стільки від того, що це таке, як від того, звідки воно взялося, — Джессі шпурнула труси в кошик зверху на сарафан. Тоді їй уявилося, як мама перебирає кошик і кидає одяг у пральну машинку у вологій пральній кімнаті в підвалі, а тоді дістає конкретно цю пару трусиків із конкретно цього кошика й знаходить конкретно цю пляму. І що ж вона подумає? Та що проблемне й скрипу­че колесо в їхній сім’ї нарешті змастили, звісно, а як інакше?

Відраза обернулася винуватим страхом, і Джессі швидко підняла труси. Той слабкий дух одразу ж наповнив їй носа, густий, слабкий і нудотний. «Устриці й мідь», — подумала вона, і цього виявилося достатньо. Джессі впала на коліна перед унітазом, зібгавши трусики в кулаку, і виблювала. Вона швидко змила за собою, доки запах частково перетравленого гамбургера не розповсюдився в повітрі, тоді ввімкнула холодну воду в умивальнику й прополоскала рот. Страх, що вона ще як мінімум годину проведе тут, блюючи на колінах перед туалетом, почав відступати. Шлунок начебто заспокоївся. Тільки б не відчути знову той слабкий мідно-вершковий запах…

Затамувавши подих, Джессі запхала трусики під холодну воду, прополоскала, викрутила й кинула назад у кошик. Тоді глибоко вдихнула, тильними сторонами мокрих долонь прибираючи волосся зі скронь. Якщо мама запитає, чому зверху на брудному одязі лежать якісь мокрі труси…

«Ти вже думаєш, ніби злочинниця якась, — заголосила хтось, хто одного дня стане Господинькою. — Бачиш, що стається, коли поводишся як погана дівчинка? Бачиш? Дуже сподіваюся, що т…»

«Тихо сиди, мерзото мала, — відгаркнув інший голос. — Потім можеш скільки завгодно чіплятися, але зараз ми тут намагаємось одну справу владнати, якщо ти не помітила. Втямила?»

Відповіді не було. І це добре. Джессі знову нервово провела по волоссю, хоча воно не спадало. Якщо мама запитає, що вогкі труси роблять з іншим брудним одягом, Джессі просто скаже, що було спекотно і вона сходила скупатися, не вдягаючи купальника. Вони всі троє так кілька разів уже робили цього літа.

«Тоді краще не забудь також намочити шорти й футболку. Правильно, дівулю?»

«Правильно, — погодилася вона. — Гарна ідея».

Джессі накинула халат, що висів на дверях ванної, і повернулася в спальню, щоб узяти шорти й футболку, які мала на собі, коли мама, брат і старша сестра зранку поїхали… кілька тисяч років тому це було, як тепер здавалося. Спочатку вона їх не помітила, тому стала на коліна, щоб пошукати під ліжком.

«Та інша жінка також на колінах, — відзначив голос, — і відчуває той же запах. Той запах, що наче мідь з вершками».

Джессі чула, але не слухала. Розум зосередився на шортах і футболці — на її алібі. Як і очікувалося, вони лежали під ліжком. Джессі потяглася.

«Він долинає з криниці, — продовжив голос. — Запах з криниці».

Так, так, подумала Джессі, хапаючи одяг і повертаючись до ванної. Запах з криниці, дуже добре, чудово.

«Вона заманила його в криницю, і він упав» — промовив голос, і цим словам нарешті вдалося достукатися до Джессі. Вона завмерла у дверях ванної, округливши очі. Їй стало якось по-новому страшно, до смерті. Тепер, дослухавшись до голосу, дівчина усвідомила, що він не схожий на інші. Цей був наче голос, який пізно вночі, за дуже правильних умов, можна зловити по радіо, — голос, що може долинати звідкись дуже здалеку.

«Не дуже здалеку, Джессі. Вона також у зоні затем­нення».

На мить верхній коридор будинку на озері Дарк-Скор зник. На зміну йому прийшла гущавина кущів ожини, що не відкидали тіні під затьмареним затемненням небом, а також чистий запах морської солі. Джессі побачила ­худорляву жінку в кáпоті, шпакувате волосся якої було зібране в ґульку. Жінка стояла навколішках біля квадрата з потрісканих дощок. Поруч із нею калюжею лежала якась біла тканина. Джессі здогадувалася, що то жінчина комбінація. Джессі запитала в жінки, хто вона, але та вже зникла… якщо взагалі там була.

Джессі все ж озирнулася через плече, щоб упевнитися, чи та моторошна худорлява жінка, бува, не в неї за спиною. Але на сходах угору нікого не було. Джессі стояла в коридорі сама.

Дівчинка опустила очі собі на руки й побачила, що ті збрижилися гусячою шкірою.

«Ти дурієш, — забідкався голос, що одного дня належатиме Господиньці Берлінґейм. — Ой, Джессі, ти погано, дуже погано