Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

— Я не дурію, — відповіла Джессі. Вона глянула на бліде перекошене обличчя в дзеркалі ванної. — Не дурію!

Джессі якийсь час чекала в переляканому підвішеному стані, чи повернуться голоси, — або той образ жінки, що стоїть на колінах біля розтрісканих дощок, а поруч лежить комбінація, — але нічого не почула й не побачила. Та містична інша, яка сказала Джессі, що якась вона заманила якогось його в якусь криницю, очевидно, зникла.

«Стрес, дівулю, — пояснив голос, що одного дня стане Рут, і Джессі чітко розуміла, що, хоча сам голос у це не зовсім вірить, він вирішив, що Джессі краще рухатися далі, і то вже. — Тобі подумалося про жінку з комбінацією, бо сьогодні в тебе в голові спідня білизна. Я б на твоєму місці про все це забула».

Чудова порада. Джессі швиденько змочила шорти й футболку під краном, викрутила їх і ступила в душ. Вона намилила тіло, обмилася, витерлася й побігла назад у спальню. Зазвичай вона не переймалася тим, щоб накинути на себе халат для короткої перебіжки через коридор, але цього разу зробила це, притискаючи його руками, а не обв’язуючись поясом.

Джессі знову спинилась у ванній, закусивши губу й молячись, щоб той дивний інший голос не повернувся, благаючи, щоб не було знову тих скажених галюцинацій, чи ілюзій, чи ще чогось. Не сталося нічого. Вона кинула халат на ліжко, побігла до комода й дістала з нього свіжу білизну і шорти.

«Вона відчуває той же запах, — подумала Джессі. — Не знаю, що то за жінка, але вона відчуває той же запах з криниці, в яку заманила чоловіка, і це відбувається тепер, під час затемнення. Упевнена…»

Вона обернулася, тримаючи в руці свіжу блузку, і завмерла. Батько стояв в одвірку й дивився на неї.

19

Джессі прокинулася в лагідній молочній заграві світанку, а в голові тримався той бентежний зловісний спогад про жінку — жінку, сивувате волосся якої було стягнуте в тугу сільську ґульку, жінку, що стояла навколішках у гущавині ожини, а поруч лежала комбінація, жінку, що вдивлялася крізь поламані дошки й відчувала той жахливий слабкий запах. Джессі не згадувала про ту жінку роками, і тепер, щойно прокинувшись зі сну про 1963 рік, який був насправді не сном, а спогадом, вона подумала, що змогла побачити певне надзвичайне видіння того дня, видіння, спричинене, мабуть, стресом і з тієї ж причини знову втрачене.

Але це не важило — ні це, ні те, що сталося з її батьком на терасі, ні те, що сталося потім, коли вона обернулася й побачила його у дверях ванної. Усе це було давно, а стосовно того, що відбувається зараз…

«Я в біді. Думаю, я в дуже великій біді».

Джессі відкинулася на подушки й поглянула на звислі руки. Вона почувалася причмеленою, безпорадною, наче отруєна комаха в павучій сітці, і не хотіла нічого, крім як знову заснути — цього разу без сновидінь, якщо можна, — а закоцюблі руки й суха горлянка нехай залишаються в іншому всесвіті.

Але з цим їй не пощастить.

Звідкись неподалік доносилося повільне сонливе дзижчання. Першою її думкою було «будильник». Другою, після кількох хвилин дрімоти з розплющеними очима, — «датчик диму». Ця думка спричинила короткий безпідставний спалах надії, що допоміг їй трішки прокинутися по-справжньому. Джессі усвідомила, що насправді чує звук, зовсім не схожий на датчик диму. Він звучав наче… ну… наче…

«Це мухи, дівулю, окей? — прямолінійний голос був втомлений і хворобливий. — Ти ж чула про Літошних хлопців[55]? А це в нас Осінні мухи, і їхній варіант Світової серії наразі проводиться на Джералді Берлінґеймі, видатному адвокатові з фетишем до наручників.

— Господи, мені треба встати, — промовила вона хрипким сиплим голосом, у якому заледве впізнала власний.

«І якого дідька це означає?» — подумала Джессі, і саме відповідь — абсолютно ніхера, дякую, дуже дякую — ­докінчила повертати її зі сну до свідомості. Вона не хотіла прокидатись, але здогадувалася, що краще прийняти думку про те, що вона таки не спить і потрібно з цим зробити якомога більше, наскільки це можливо й поки це можливо.

«І краще почати з пробудження долонь і рук. Це якщо вони взагалі прокинуться».

Джессі подивилася на праву руку, тоді повернула заіржавілу арматуру в шиї (яка завмерла лише наполовину) й глянула на ліву. З раптовим шоком вона зрозуміла, що дивиться на власні руки зовсім по-новому — наче то меблі на вітрині магазину. Вони взагалі ніяк не стосувалися Джессі Берлінґейм, і вона припускала, що в цьому насправді немає нічого дивного. Зрештою, вона ж зовсім їх не відчуває. Її тіло завершується трішки вище пахв.

Джессі спробувала підтягнутися вгору і з розпачем відкрила для себе, що заколот рук пішов далі, ніж вона очікувала. Вони не лише відмовилися рухати її. Вони відмовилися рухати себе. Накази мозку було цілком проігноровано. Джессі знову подивилася на них, і руки більше не здавалися їй меблями. Тепер вони скидалися на бліді обрізки м’яса, що висять на гаках, і Джессі хрипко скрикнула від страху та люті.

Але це неважливо. З руками нічого вдіяти не вдасться, принаймні поки що, а злість, страх чи їх поєднання ніяк не змінять ситуацію. А пальці? Якщо вдасться стиснути ними стовпчики ліжка, можливо…

…або й ні. Пальці були такі ж непридатні, як і руки. Після майже хвилини силкувань Джессі отримала лише один слабенький посмик правого великого пальця.

— О Боже, — вимовила вона скрегітливим, наче пил у тріщинах, голосом. У ньому вже не вчувалося гніву, лише страх.

Звісно, люди вмирають у нещасних випадках — за своє життя вона бачила в телевізійних новинах, мабуть, сотні чи навіть тисячі «смертельних відео». Мішки з трупами, які виносять з розтрощених машин чи підіймають із джунглів у ношах «Меді-Вак», ноги, що стирчать з-під похапцем накинутих ковдр, поки на тлі палає будівля, бліді свідки, заїкаючись, указують на калюжі липкої темної речовини в провулках чи на підлозі бару. Вона бачила закутане в біле тіло Джона Белуші, якого виносять із лос-анджелеського готелю «Шато Мармон». Бачила, як повітряний акробат Карл Валленда втрачає рівновагу, важко падає на канат, який він намагався пройти (його, здається, напнули між двома курортними готелями, пригадує вона), недовго тримається за нього, а тоді летить униз, назустріч смерті. Телевізійники повторювали це відео раз за разом, ніби заворожені ним. Тож Джессі знає, що люди вмирають у нещасних випадках, звісно ж, знає, але дотепер вона якось ніколи не усвідомлювала, що всередині тих людей були люди, такі ж, як вона, люди, які найменшого поняття не мали, що більше не з’їдять жодного чизбургера, не подивляться ще один раунд «Фінального ризику» (і, будь ласка, переконайтеся, що ваша відповідь має форму запитання), не зателефонують своїм найкращим друзям, щоб сказати, що вечір дріб’язкового покеру в четвер чи поїздка за покупками в суботу — це чудова ідея. Більше ніякого пива, ніяких поцілунків, а фантазія про секс на гамаку під час громовиці ніколи не стане реальністю, бо ти надто зайнятий, коли мертвий. Будь-якого ранку твій підйом з ліжка може стати останнім.

«Цього ранку слова “може” недостатньо, — подумала Джессі. — Думаю, тут більше підійде “напевно”. Будинок — наш гарненький тихенький