Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

Але Джессі розуміла. Це правда. Це просто маленький дурненький нещасний випадок, із тих, читаючи про які в газеті за сніданком, хитаєш головою, кажеш: «Коханий, слухай», — і читаєш своєму чоловікові, поки він їсть грейп­фрут. Просто дурний випадок, але цього разу він відбувається з нею. Постійне наполягання розуму, мовляв, це помилка, було зрозумілим, але недоречним. Немає якогось Департаменту скарг, де Джессі могла б пояснити, що наручники — це Джералдова ідея, тож буде чесно, якщо її відпустять. Якщо якось і можна виправити цю помилку, то на це здатна лише вона сама.

Джессі прокашлялася, заплющила очі й заговорила в стелю.

— Боже? Можеш послухати мене хвилинку? Мені тут потрібна якась допомога, дуже потрібна. Я в сраці, і мені дуже страшно. Будь ласка, допоможи мені звідси ви­братися, добре? Я… е-е-е… молюся Ісусові Христові. — Вона намагалася підсилити цю молитву й спромоглася лише на річ, якої її навчила Нора Калліґан, молитву, яку зараз повторює кожен торгаш самодопомоги й пизду­ватий гуру в цьому світі: — Господи, дай мені терпіння прийняти те, що я не можу змінити, сміливості змінювати те, що можу, і мудрості, щоб відрізнити одне від іншого. Амінь.

Нічого не змінилося. Джессі не відчула ні терпіння, ні сміливості, а мудрості й поготів. Вона так і лишилася просто жінкою з закоцюблими руками й закоцюблим чоловіком, прикутою до стовпчиків ліжка, ніби шавка до рим-болта, яку залишили вмирати на курному задньому по­двір’ї, непомічену й неоплакувану, поки господар-п’яниця відсиджує тридцять днів в окружній холодній за їзду без посвідчення й напідпитку.

— Будь ласка, тільки б не боліло, — тихо й тремтячи прошепотіла вона. — Якщо я таки помру, Боже, зроби так, щоб не боліло. Я, як та дитина, боюся болю.

«Напевно, думати про смерть зараз — дуже погана ідея, дівулю, — голос Рут замовк, тоді продовжив: — Та яке там “напевно”».

Окей, без питань: думати про смерть — погана ідея. То що ж залишається?

«Жити», — в унісон відповіли Рут і Господинька Берлінґейм.

Гаразд, жити. І от вона повернулася до рук.

«Вони затерпли, бо я цілу ніч на них провисіла. І досі вишу. Крок перший — усунути вагу».

Джессі спробувала підсунути себе назад і вгору ногами, як раніше, але відчула тягар чорної паніки, коли й ті також спочатку відмовилися рухатися. На кілька секунд вона втратила самовладання, а коли повернулася до тями, то, наче поршнями, лупила ногами вгору-вниз, зсуваючи покривало, ковдру й наматрацник униз до підніжжя ліжка. Джессі задихалася, ніби велосипедистка, що піднімається останнім крутим пагорбом під час марафонських перегонів. Дупа, яка також затерпла, тепер співала й кипіла уколами пробудження.

Повністю прокинутися їй допоміг страх, але саме така безглузда аеробіка в парі з панікою допомогла серцю Джесс перемкнутись одразу на високу передачу. Зрештою вона почала відчувати поколювання в руках — на глибині кісток, зловісне, наче далекий грім.

«Якщо більше нічого не працює, дівулю, думай про ті два-три ковтки води, що залишилися. Нагадуй собі, що ти взагалі не зможеш більше торкнутися тієї склянки, якщо не приведеш руки до робочого стану. Не кажучи вже про те, щоб попити».

Займався свiтанок, і Джессі продовжувала відштовхуватися ногами. Змокріле від поту волосся прилипло до скронь і спадало по щоках. Вона усвідомлювала, хоч і невиразно, що з кожною секундою цієї виснажливої діяльності лише збільшує свій водяний борг, але іншого вибору не знала.

«Бо його нема, дівулю, нема взагалі».

«Дівулю те, дівулю се, — нестямно подумала Джессі. — Може, заткаєшся трохи, як така ти пиздлива?»

Нарешті її зад почав підсуватися до узголів’я ліжка. Щоразу як він рухався, Джессі напружувала м’язи живота, виконуючи мініпідйом корпуса. Кут між верхньою і нижньою половинами тіла почав повільно наближатися до дев’яноста градусів. Лікті зігнулися, і коли тягар ваги почав покидати руки й плечі, поколювання в них поси­лило­ся. Вона не припинила рухати ногами, коли зрештою перейшла в сидяче положення, а продовжила крутити невидимі педалі, щоб серцебиття не сповільнювалося.

У ліве око затекла крапля пекучого поту. Джессі відмахнулася від неї, нетерпляче смикнувши головою, і продовжила молотити ногами. Поколювання й далі посилювалося, розходячись угору й униз від ліктів, і хвилин за п’ять після того, як Джессі досягла теперішнього згорбленого положення (вона скидалася на незграбну підлітку, скоцюрблену над кріслом у кінотеатрі), виник перший спазм. Відчуття було наче удар тупим боком сікача для м’яса.

Джессі закинула голову назад, зрошуючи повітря тонкою мрякою поту з голови й волосся, і запищала. Коли вона хапала повітря, щоб повторити крик, руки пронизав другий спазм. Цей був набагато сильніший. Відчувалося так, наче хтось накинув інкрустовану склом петлю з кабелю їй на праве плече, а тоді міцно затягнув. Джессі завила, так шалено стиснувши руки в кулаки, що від несподіваного різкого руху два нігті зламалися й почали кровоточити. Очі, занурені в коричневі порожнечі підпухлої плоті, були міцно склеплені, але сльози все одно полилися по щоках, змішуючись із потоками поту з лінії росту волосся.

«Крути педалі, дівулю, не припиняй».

— Не називай мене дівулею! — закричала Джессі.

Перед першими променями світанку заблудлий собака був підкрався до заднього ґанку, і тепер він смикнув головою від звуку її голосу. На його морді був мало не комічний вираз подиву.

— Не називай мене так, сучко! Ти злобна су…

Ще один спазм, цього разу різкий і несподіваний, ніби блискавичний інфаркт, проорав лівий біцепс аж до пахви, і її слова змішалися в один довгий і тремкий крик болю. І все одно Джессі продовжувала крутити педалі.

Якимсь чином продовжувала крутити педалі.

20

Коли найгірші спазми минули — принаймні вона сподівалася, що то були найгірші, — Джессі припинила свою активність і сперлася на планки махагонієвого узголів’я. Вона заплющила очі, а дихання поступово уповільнювалося — спочатку рухалося ривками, тоді підтюпцем і зрештою просто пішло. Хоч і спрагла, вона почувалася навдивовижу добре. Джессі припускала, що частково це можна пояснити старим жартом, що закінчується «Так приємно, коли припиняю»[56]. Але і дівчиною, і жінкою вона була спортивною, ще років п’ять (ну гаразд, мабуть, радше десять) тому, і досі могла розпізнати прилив ендорфінів. Це, звісно, абсурд, зважаючи на ситуацію, але водночас дуже приємно.

«А може, й не абсурд, Джесс. Може, це корисно. Ті ендорфіни очищують розум, і саме тому людям після фізичних вправ краще працюється».

І її розум дійсно очистився. Найгіршу паніку знесло, наче промисловий смог сильним вітром, і Джессі почувалася раціональною як ніколи, а ще цілком психічно здоровою. Джессі нізащо б не повірила, що це можливо, і цей доказ невгамовної здатності мозку до адаптації та майже комашиної рішучості виживати здавався їй трішки моторошним. «Стільки всього, а я навіть ранкової