Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

Від образу кави — чорної, в її улюбленому горнятку з синіми квіточками, що оперізують його посередині, — Джессі облизала губи. Також вона одразу подумала про програму «Сьогодні». Якщо її внутрішній годинник не помиляється, зараз почнеться «Сьогодні». Чоловіки й жінки по всій Америці — здебільшого неприкуті — сидять за кухонними столами, п’ють сік і каву, їдять пончики та яєшню-бовтанку (або якісь ті пластівці, що одночасно заспокоюють серце й захоплюють кишківник). Вони дивляться, як Браян Ґамбел і Кеті Корік регочуть разом із Джо Ґараджіолою. Пізніше спостерігатимуть, як Віллард Скотт бажає якійсь парі довгожителів щасливого дня. Будуть гості, один із яких говоритиме про щось, що називається «базова ставка», і ще щось під назвою «ФРС», інший показуватиме глядачам, як навчити своїх чау-чау не гризти капці, а третій рекламуватиме наступний фільм — і ніхто з них не усвідомлюватиме, що на заході Мейну зараз відбувається нещасний випадок, що одна з їхніх більш-менш відданих глядачок не зможе цього ранку приєднатися до перегляду, бо прикута до ліжка, а менш ніж за двадцять футів лежить її голий, погризений псом і закладений муши­ними яйцями чоловік.

Вона повернула голову праворуч і поглянула на склянку, яку Джералд недбало поставив зі свого боку полиці, перш ніж почати веселощі. Джессі відзначила, що п’ять років тому тієї склянки там не було б, але, піднявши свою вечірню дозу скотчу, Джералд мусив також підняти денне вживання інших видів рідини — здебільшого простої води, але він також літрами поглинав дієтичну содову й чай з льодом. Для Джералда фраза «любить випити» була не евфемізмом, а реальною істиною.

«Що ж, — безрадісно подумала Джессі, — якщо він справді любив випити, то зараз від цього вилікувався, правда?»

Склянка, звісно, була прямісінько там, де вона її залишила. Якщо її нічний гість не був сновидінням («Не мели дурниць, звісно, то було сновидіння», — нервово пробурмотіла Господинька), спраги він не відчував.

«Я візьму ту склянку, — подумала Джессі. — І буду надзвичайно обережна, якщо раптом знову почнуться спазми. Якісь запитання?»

Їх не було, і цього разу взяти склянку виявилося ділом зовсім не хитрим, бо дотягтися було набагато простіше, уже не було потреби займатися балансуванням. Узявши саморобну соломинку, Джессі дізналася про ще один бонус. Коли папір висох, картка скрутилася по згинах, які вона була зробила. Ця дивна геометрична конструкція скидалася на ориґамі вільної форми й працювала набагато ефективніше, ніж увечері. Допити решту води було навіть простіше, ніж узяти склянку, тож поки Джессі слухала тріск газованки на денці, намагаючись усмоктати дивною соломинкою останні кілька краплин, їй спало на думку, що вона віддала б набагато менше води простирадлу, якби знала, що може «підготувати» соломинку. Але вже пізно, нема сенсу плакати над розлитою водою.

Ті кілька ковтків лише розбудили її спрагу, але з цим доведеться змиритися. Джессі поставила склянку назад на полицю, тоді засміялася з себе. Звичка — міцна тварюка. Навіть у таких ексцентричних ситуаціях, як ця, вона залишається міцною тварюкою. Джессі ризикувала зігнутися від нових спазмів, ставлячи склянку назад на полицю, замість того щоб просто шпурнути її через ліжко, розтрощити об підлогу. А чому? А тому, що бути акуратною важливо, ось чому. Це була одна з речей, яких Саллі Мейгут навчила свою дівочку, своє маленьке скрипуче колесо, яке ніколи до пуття не змащували і яка ніколи не могла нормально заспокоїтися — її маленька дівочка, яка аж зі шкури пнулася, навіть звабила власного батька, щоб переконатися, що все йтиме й далі саме так, як вона цього хоче.

Крізь призму пам’яті Джессі побачила Саллі Мейгут, якою часто її бачила ще тоді: щоки розпашілі від гніву, губи міцно стулені, долоні стиснуті в кулаки й уперті в стегна.

— І в це ти б також повірила, — м’яко промовила Джессі. — Повірила б, правда, суко?

«Нечесно, — нервово відповіла частина розуму. — Це нечесно, Джессі!»

От тільки це було чесно, і вона це знала. Саллі була далеко не ідеальною матір’ю, особливо в ті роки, коли їхній з Томом шлюб ледве пнувся, наче стара чортопхайка з брудною трансмісією. Її поведінка тоді часто бувала параноїдальна й іноді ірраціональна. Чомусь Вілл майже ніколи не ставав жертвою тирад і підозр, але іноді вона до всирачки лякала обох своїх доньок.

Того темного боку вже не було. Листи, які Джессі отримувала з Аризони, були банальними й занудними нотатками бабусі, що живе заради вечірнього четвергового бінґо та згадує роки виховання дітей як мирні й щасливі часи. Вона, видно, не пам’ятала, як до хрипу кричала, що як Медді ще хоч раз забуде загорнути використаний тампон у туалетний папір, перш ніж викинути в сміття, то вона її приб’є, чи як одного недільного ранку — без жодної осяжної досі причини — увірвалася в спальню Джессі, шпурнула в неї парою туфель на високих підборах, а тоді вибігла.

Іноді, отримуючи материні листи й листівки («Тут усе добре, доню, спілкувалася з Медді, вона дуже точно пише, з апетитом у мене вже краще, відколи втихомирилося»), Джессі хотілося схопити телефон, подзвонити матері й закричати в слухавку: «Мамо, ти що, все забула? Забула той день, коли кинула в мене туфлями й розбила мою улюблену вазу, і я плакала, бо думала, що ти, напевно, знаєш, що він нарешті зламався й розповів тобі, хоча тоді вже три роки минуло з часу затемнення? Забула, скільки разів лякала нас своїми криками й сльозами?»

«Джессі, це нечесно. Нечесно й віроломно».

Може, й нечесно, але це не означає, що це неправда.

«Якби вона знала, що сталося того дня…»

Джессі знов явився образ жінки в колодках, раз — і щез так швидко, що вона заледве його впізнала, ніби це якась реклама на рівні підсвідомості: скуті руки, волосся, звисле над обличчям, наче каптур покаяльниці, невелика група презирливих людей, що показують на неї пальцями. Здебільшого жінок.

Мама, мабуть, не сказала б це прямо, але так — вона би вважала, що то провина Джессі, й дійсно думала б, що то було свідоме зваблення. Від скрипучого колеса до Лоліти зовсім недалеко, чи не так? І знання про те, що між її чоло­віком і донькою вiдбулося щось сексуальне, цілком імовірно, змусило б її припинити просто роздумувати про те, щоб піти від благовірного, і таки зробити це.

Чи повірила б вона? Та сто пудів повірила б.

Цього разу голос пристойності не показав навіть знаку протесту, і Джессі раптом спав на думку здогад: батько одразу вловив те, що вона сама зрозуміла через майже тридцять років. Він знав реальні факти, так само як знав про дивну акустику у вітальні-їдальні будинку на озері.

Того дня її батько скористався нею, і не лише одним способом.

Після цього сумного усвідомлення Джессі очікувала цілого потоку негативних емоцій: зрештою, її як лохушку розвів чоловік, первинним завданням якого було любити й захищати її. Жодного потоку не прибуло. Імовірно, частково через те, що вона досі трималася на ендорфінах, але Джессі припускала, що тут більше йдеться про полегшення: хоч яким гидким те все