Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

було, нарешті вона змогла це проковтнути. Головною її емоцією в цю мить було приголомшення від того, наскільки довго вона тримала цю таємницю в собі, а також нервова розгубленість. Скільки ж рішень, які вона приймала з того часу, були під прямим або опосередкованим впливом тієї останньої хвилини, яку вона провела в татка на колінах, споглядаючи крізь два-три шматки кіптявого скла широку круглу родимку в небі? І чи ситуація, в якій вона зараз опинилася, не є результатом того, що сталося під час затемнення?

«Ой, ну це вже перебір, — подумала Джессі. — Якби він мене зґвалтував, можливо, було б по-іншому. Але те, що того дня сталося на терасі, було просто ще одним нещасним випадком, та й не настільки серйозним, як на те пішло. Джесс, якщо хочеш знати, що таке серйозний випадок, глянь на ситуацію, у якій ти зараз. Я можу з таким же успіхом звинуватити стару місіс Джилетт у тому, що вдарила мене по руці на вечірці в саду, коли мені було чотири роки. Чи думку, яка в мене була, коли я виходила з матки. Чи гріхи з якихось попередніх життів, які ще не спокутувано. Та й, крім того, те, що він зробив зі мною на терасі, не порівняти з тим, що він зробив зі мною в спальні».

Бачити ту частину сном не було потреби. Вона лежала просто перед нею, абсолютно чітка й цілком доступна.

21

Коли Джессі підняла очі й побачила батька у дверях спальні, то першим інстинктивним рухом було прикрити руками груди. Тоді Джессі побачила сумний винуватий вираз у нього на обличчі й опустила їх, хоч і відчувала, як шаріються щоки, і знала, що обличчя набирає неприємної плямистої барви — її версії соромливого рум’янцю. Джессі не було чим там світити (ну майже), але все одно вона почувалася голішою ніж гола, а також настільки ніяково, що заледве шкіра на ній не шкварчала. Дівчинка подумала: «А що, як мама з Медді й Віллом повернуться раніше? А що, як просто зараз у кімнату ввійде вона й побачить мене отак, без футболки?»

Ніяковість переросла в сором, сором — у жах, і все одно, накинувши блузку й застібаючи її, Джессі відчула ще одну емоцію, заховану під попередніми. То був гнів, і він не особливо відрізнявся від того свердлильного гніву, який вона відчує через багато років, коли усвідомить: Джералд розуміє, що вона має на увазі, але все одно прикидається, ніби ні. Вона злилася, бо не заслуговує почуватися присоромленою чи наляканою. Урешті-решт, це ж він тут дорослий, це він залишив якусь мерзоту з дивним запахом їй ззаду на трусах, це йому має бути соромно, а зараз усе не так. Зараз усе зовсім не так.

Доки Джессі застібнула блузку й заправила її в шорти, гнів зник або — по суті, те саме — сховався назад до своєї печери. І їй постійно ввижалося, що мама повернеться раніше. Не відігравало ролі, що вона вже повністю одягнута. Факт, що сталося щось погане, промовисто світився в них на обличчях, просто висів на них, великий, як життя, і вдвічі потворніший. Вона бачила це в батька на облич­чі й відчувала на своєму.

— Усе добре, Джессі? — тихо запитав він. — У голові не паморочиться, нічого такого?

— Ні. — Вона спробувала всміхнутись, але цього разу це не зовсім вдалося. Джессі відчула, як по щоці стекла сльоза, і швидко й винувато стерла її долонею.

— Вибач мені, — його голос тремтів, і Джессі з жахом побачила, що його очі також повні сліз — Боже, все тільки гірше, гірше й гірше. — Мені так шкода.

Він різко обернувся, кинувся у ванну, схопив з вішака рушник і витер ним обличчя. Поки він це робив, Джессі швидко й завзято думала.

— Татку?

Він глянув на неї понад рушником. Сльози з очей зник­ли. Якби вона про них не знала, то поклялася б, що їх там і не було взагалі.

Запитання майже застрягло в горлі, але його потрібно було поставити. Необхідно.

— А ми… а ми розповімо про це мамі?

Батько довго й тремтливо зітхнув. Джессі чекала, відчуваючи серцебиття в самому роті, а коли він відповів: «Думаю, ми мусимо, правда?» — серце провалилося до самих п’ят.

Вона рушила до нього, перетинаючи кімнату, трішки похитуючись — здавалося, вона взагалі не відчуває власних ніг, — і обвила його руками.

— Будь ласка, тату. Не кажи. Будь ласка, не розказуй. Будь ласка, не треба. Будь ласка…

Голос розмився, зійшов на самі схлипи, і Джессі притиснулась обличчям до його голих грудей.

За мить він також обійняв її, цього разу по-старому, по-батьківськи.

— Мені зовсім не хочеться, — сказав він, — тому що останнім часом, доню, стосунки між нами були досить напружені. Я б здивувався, якби ти сказала, що не знаєш про це. Така річ може все дуже погіршити. Останнім часом вона була… ну, була не надто любляча, і здебільшого саме через це виникла сьогоднішня проблема. Чоловіки мають… певні потреби. Колись ти зроз…

— Але якщо вона дізнається, то скаже, що це я винна!

— Ой, та ні. Я так не думаю, — сказав Том, але його тон був здивований, ніби в роздумах… і для Джессі він звучав лиховісно, наче смертний вирок. — Ну ні-і-і-і… я впевнений… Ну майже впевнений… що вона…

Джессi підняла на нього заплакані червоні очі.

— Прошу тебе, не кажи їй, тату! Благаю, будь ласка, не треба!

Він цмокнув її в брову.

— Але Джессі… я мушу. Ми мусимо.

— Чому? Тату, чому?

— Тому що…

22

Джессі трішки посунулася. Ланцюги забряжчали, самі наручники застукотіли об стовпці. Світло наразі струменіло крізь східні вікна.

— Бо ти б не втримала це в таємниці, — похмуро промовила вона. — Тому що, Джессі, якщо це випливе, нам обом буде краще, щоб випливло зараз, а не через тиждень, місяць чи рік. Навіть якщо через десять років.

Наскільки ж вправно він нею зманіпулював — спочатку вибачення, тоді сльози і нарешті хід конем: перетворив свою проблему на її. Роби що хочеш, братіку, тільки не кидай мене в оті колючі кущі шипшини[57]. Доки вона зрештою не присяглася йому, що триматиме цю таємницю вічно, що кати нічого з неї не витягнуть, хоч щипцями, хоч вугіллям.

Джессі дійсно пам’ятала, як крізь потік гарячих переляканих сліз обіцяла йому щось подібне. Зрештою він припинив хитати головою й лише дивився в інший бік кімнати, звузивши очі й міцно стиснувши губи, — це вона бачила в дзеркало і була майже певна, що він про це знає.

— Ти нікому про це не розповіси, — зрештою сказав він.

Джессі пам’ятала млосне полегшення, коли почула ті слова. Те, що він сказав, було не таке важливе, як тон, яким він це сказав. Раніше Джессі чувала цей тон досить часто і знала: мама скаженіє від того, що Джессі може викликати в Тома такі інтонації набагато частіше, ніж сама Саллі. «Я передумав, — говорив цей тон. — Я йду проти