Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

Згадуючи, ймовірно, свято «Тімея»[614], та, можливо, Діогена Кініка, який казав, що добра людина святкує кожного дня, Філон Александрійський та Плутарх вважатимуть життя філософа за «духовне свято», адже у храмі світу він споглядає таємниці, що є витворами Природи, тобто красу землі та небес[615]. У Сенеки також є це чудове порівняння: душа бажає передихнути, споглядаючи виставу природи, як робітник, стомлений темрявою майстерні, дає своїм очам відпочинок, виходячи на сонячне світло[616].

Після Платона насолода від споглядання природи та її вивчення називається «величчю душі». Для нього душа, що не припиняє споглядати тотальність часу та буття, не може містити у собі жодної дріб’язковості, нічого низького; вона дивиться на людські речі згори та не боїться смерті[617]. Це уявлення матиме відлуння упродовж усієї історії давньої фізики. Щойно ми бачили, як Ціцерон розхвалював переваги вивчення таємниць природи та казав, що ми маємо відчуття злету і дивимося на земні речі як на жалюгідні та незначні. На думку Сенеки таке вивчення, що змушує нас дивитися на речі згори, звільняє нас від будь-якої низької думки та відкриває велич душі[618]. Воно відповідає сподіванню душі звільнитися від тіла та піднестися у безкрайні простори неба і землі. Через тисячоліття після «Тімея» неоплатонік Симлікій у вступі до свого коментаря «Фізики» Аристотеля зробить довгий виклад теми корисності фізики для етики, показуючи, в який спосіб усі моральні чесноти розвиваються за допомогою спостереження природних феноменів, у який спосіб концентрація на фізичному дослідженні відвертає нас від тілесних задоволень та звільняє нас від страху смерті, у який спосіб фізика відкриває велич душі, робить можливим її піднесення та дозволяє нам згори спостерігати за людськими справами[619].

3. Вивчення Природи як етика об’єктивності

Водночас, вивчення природи вимагає також об’єктивності та безкорисності. Заслугою Аристотеля є визначення етики, невіддільної від наукового пізнання[620]. Так само, як для етики єдиною метою є чеснота та прагнення бути порядною людиною без задоволення жодного окремого інтересу, наука вимагає вибору однієї мети, якою є пізнання, та прагне пізнання заради пізнання, без очікування жодної користі. Саме цей принцип визначає фізику споглядання, про яку ми говорили і яка відмовляється отримувати практичні вигоди від відкриття таємниць природи. Сенека визнає, що вивчення землетрусів землі може мати практичну користь. Проте він вточнює свою думку:

Ти запитуєш мене, яку користь ми можемо отримати від цього дослідження. Найбільша користь — це знання Природи. Адже найпрекраснішим у дослідженні подібної теми, що може мати велику практичну цінність у майбутньому, є те, що своєю піднесеністю вона полонить людину і дослідження здійснюється не задля отримання практичної користі, а задля дива, яким захоплюються[621].

Визначаючи науку у вищезгаданий спосіб, Аристотель встановлює об’єктивність пізнання як цінність, створюючи, таким чином, етику пізнання, що їй Жак Моно присвятив чудові сторінки. Я з цього приводу лише зазначу, як зробив це у іншій книзі[622], що етичний вибір цінності завжди обґрунтовує той чи інший тип пізнання. Саме це, також, каже Жак Моно:

[…] встановити постулат об’єктивності як умову істинного пізнання є етичним вибором, а не судженням пізнання, адже, відповідно до самого цього постулату, не може бути «істинного» пізнання, що передувало б цьому довільному вибору[623].

На думку Жака Моно такий вибір встановлює ідеал, що долає межі індивіда. У будь-якому разі, у цій перспективі наукове дослідження є «духовною вправою»[624] у найвищому сенсі, адже, як каже Жак Моно, воно передбачає якусь «аскезу розуму», зусилля подолання себе та опанування своїх пристрастей. І додає: ««Дискурсія про метод» пропонує нормативну епістемологію, хоча потрібно, також і зокрема, читати її як якесь моральне розмірковування та розуміти як аскезу розуму»[625].

Окрім настанов насильства та поваги, що я їх визначив як прометеєву та орфічну настанови, можна було б у зовсім іншій перспективі виявити також упродовж усієї історії науки, як античної, так і модерної, напруження між двома етичними орієнтаціями. З одного боку, йдеться про етику об’єктивного та незацікавленого дослідження, яка, як ми щойно бачили, не переривається від Аристотеля до Жака Моно. З іншого — про етику корисного дослідження, поставленого на службу людині і такого, що має на меті або моральне вдосконалення самого індивіда (дослідження, у цьому випадку, стає «духовною вправою»), або зміну умов життя людини.

4. Вивчення Природи на службі людини

У практиці незацікавленого дослідження, як ми щойно бачили на прикладі Жака Моно, ці дві орієнтації не суперечать одна одній: обираючи аскезу об’єктивності, науковець морально змінюється, долає свою індивідуальність. Проте це подолання не є саме по собі метою дослідження чи предметом бажання. Метою в собі є наукове дослідження, а розвиток свідомості та задоволення від пізнання додаються до нього та посилюють одне одного. В античності, згідно з аристотелівською та платонівською традицією, завдяки об’єктивному та незацікавленому пізнанню ми досягаємо божественного стану й чогось на кшталт безсмертя[626], що його астроном Птолемей описав у поетичних та міфологічних термінах:

Я знаю, що я смертний і маю лише один день. Водночас, коли я слідую за щільним рухом небесних тіл у їхньому кругообігові, мої ноги більше не торкаються землі і я, поруч із самим Зевсом, насолоджуюся амброзією як боги[627].

У епікурейців та стоїків все відбувається зовсім інакше. Вони також претендують на незацікавлену об’єктивність, проте їхні фізичні дослідження необхідні задля вибору способу життя — життя задоволення без домішок болю у Епікура та раціонального гармонійного життя у Хрісіппа. Їхні фізики призначені обґрунтувати моральні настанови. На думку Епікура, люди стривожені, адже бояться богів та смерті. Теорія атомів навчить їх тому, що