Читати книгу - "Пастка для бабія, Валентина Бродська"

Я без проблем забрала телефон Тарновського з ремонту. Генеральний встиг відправити своєму другові повідомлення з мого смартфону. 

Просуваючись автівкою столичними вулицями до офісного центру, тихо раділа, що зараз не година-пік. Спокійна їзда не заважала думати, а подумати було про що. Я намагалася впорядкувати думки та емоції , але виходило погано. Моє спокійне і влаштоване життя за останні тижні почало закручуватися у вир подій, які майже не залежать від мене. Вони перекручують всі мої плани, ламають чітко відлагоджений побут, вносять смуту в думки та серце. В цей самий момент згадався Тарновський: його голос, його посмішка, погляд... Помучившись ще трохи, я вирішила плисти за течією, а там будь що буде.

Зайшовши до Інни Петрівни, я застала її за телефонною розмовою. Вона щось вперто, з натиском доказувала своєму співрозмовнику. Побачивши мене, директорка не відриваючись від слухавки, простягнула ключ від кабінету генерального. Я швиденько їх забрала і вдячно кивнувши, покинула кабінет.

Піднялася на шостий поверх — в приймальні панував штиль. Аліночка зосереджено сортувала папери і розкладала їх по текам. Почувши, що хтось увійшов, вона підняла голову. На її обличчі промайнула радість в переміш з цікавістю та певним полегшенням.

— Софіє Сергіївно, ви не знаєте що відбувається, де Денис Олегович? — вдивляючись в мої очі схвильовано запитала вона.

Я на хвилинку задумалася, обмірковуючи, що їй відповісти. Натомість секретарка пошепки, озираючись, продовжила:

— Поки вас не було, до нас приїхали поліцейські. Брали записи з камер. Допитували мене про Катю. Мабуть, вони ще до сих пір в начальника охорони!

Я вирішила її трохи заспокоїти:

— Все нормально, Аліно. Поліція шукає колишню наречену Тарновського, а сам Денис Олегович декілька днів буде у відрядженні.

Вона явно була не задоволена моєю відповіддю, бажаючи подробиць, але я вже відкривала кабінет генерального. Через пару хвилин знайшла потрібне, зачинила двері і пішла на вихід з приймальні, кинувши секретарці на останок:

— Я зараз поїду, коли повернуся не знаю. Денис Олегович доручив багато справ, можливо найближчі дні мене теж не буде, так що до побачення.

Аліночка ошелешено подивилася на мене, скупо попрощавшись у відповідь.

Котеджне містечко зустріло мене перекритим в’їздом. Там вкладали асфальт і мостили тротуари, гуркотіла будівельна техніка, подекуди доносилася відбірна лайка робітників.

Я припаркувала свою автівку на зеленій зоні, якщо такою можна назвати насип з землі і битої цегли з якого стирчало декілька кущиків хирлявої трави.

Далі довелося йти пішки. Недобудови щірилися на мене пустими віконними отворами. Повсюду снували люди в робах. Зрозуміти, де будинок генерального було важко, тож я звернулася за допомогою до кремезного дядечка, який направо і наліво роздавав вказівки своїм підлеглим. Чоловік охоче мені допоміг. Вийшовши на паралельну лінію, я нарешті добралася. Переді мною виріс майже трьохметровий щільний паркан і великі відкатні ворота. Схожий механізм був в маєтку мого батька, але він відчинявся автоматично. Можна було заїхати, не виходячи з машини. Тут же не було і натяку на такі зручності, лише кінці електричного кабелю стирчали з отворів в стовпах.

Я знайшла замкову щілину, підібрала ключ, відкатила полотно воріт і зайшла. В дворі панувало запустіння: ні деревця, ні кущика, ні квіточки. Де-не-де траплялися купи будівельного та побутового сміття серед чималих бур’янів замість газону. Добре, хоч до дверей будинку вела вимощена плиткою широка доріжка.

Сама ж будівля мене приємно вразила. Це було непересічне архітектурне рішення з елементами модернізму та конструктивізму. Поєднання каменю, скла та дерева, чіткі лінії, великі панорамні вікні, широкі криті тераси на обох поверхах навіювали думки про затишок та захищеність. Я відкрила вхідні двері та зайшла всередину. Мене вкутали аромати, які бувають тільки в нових будинках, або після капітального ремонту. Внутрішнього оздоблення майже не було, лише свіжо оштукатурені стіни та дерев’яна підлога, вкрита місцями поліетиленом та гофрокартоном.

Я зайшла до великої вітальні. Тут було пусто як і в передпокої. Через велике височенне на два поверхи вікно сліпило після обіднє сонце. Воно залишило на міжповерхових східцях з дерева, скла та металу декілька сонячних зайчиків.

Десь в кутку щось зашаруділо. Я підійшла ближче. З купи зіпсованого сатангіпсом поліетилену виліз котик. Він був лише на декілька місяців старший за Мусю.

Ніде правди діти, коли сюди їхала, думала, що побачу розкішний багатий маєток з басейном, зоною барбекю, бесідками, ландшафтним дизайном і тому подібне. Кота я теж собі нафантазувала — вгодованого, пихатого, пухнастого з відмінним родоводом, який чекав би на мене, розвалившись на шкіряному дивані.

Дивлячись на Барсика, можна було припустити, що його мама і татко звичайні мурчики з підворіття. Котик був худеньким, сіреньким з більш темними смугами по всій коротенькій шерсті. Його уважні очі-намистинки дивилися не блимаючи на мене.